Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Вона дуже схожа на мою дружину…
— Е-е-е… Тим паче, нічого не скажу. Тут їх знаєте скільки відпочиває з чужими чоловіками?! Ви в неї самі запитайте, з ким вона тут була… А я в ці ігри не граю. Мені байдуже.
Я підвівся. Звичайно ж! На що я міг розраховувати…
— Вибачте, що потурбував.
Голос мій затремтів, і Влайко, мабуть, вирішив мене підбадьорити:
— Не переживайте. Мій стан набагато гірший від вашого. Іноді так гірко буває, що вити хочеться. А ви ще знайдете собі жінку. Ця вам точно не підійшла б — вона, здається, американка…
— Отже, — нашорошив вуха я, — ви все ж таки можете щось пригадати?!
— Як казав мій дідусь Мілан — земля йому пухом! — дві чарки виноградної горілки, і я згадаю, якого кольору очі були в сьомої доньки Адама.
Який я телепень! Чому відразу не здогадався?! Я швидко вискочив з квартири й помчав до найближчого маркету, повернувся з пляшкою ракії та бринзою у вакуумній упаковці. Влайко помітно пожвавився. Після третьої чарки, яку ми випили «за кохання», я, ніби пошукову вівчарку, тицьнув його носом у світлину. Цього разу, відчуваючи всю відповідальність моменту, він поводив по ній долонею.
— Таки американка, — нарешті вимовив після цих магічних рухів. — Так. Точно: американка.
— Я це вже чув. А що ще?
— Та чого ти так переймаєшся, приятелю? — Його починало розвозити. — Ми ж — слов'яни! А Америка де? Ого-го! Це була американка — голову даю на відсіч! Біленька така, симпатична… На американку не схожа, хоч і американка… Стійно! — раптом схаменувся він. — Я ж, здається, пригадую… Це було приблизно рік тому. Тоді мене й шибонуло. А возили ми групу з «Санта-Ріо» — це гранд-готель на узбережжі… Ось тоді, коли мене шибонуло, ця дама тримала мене за руку у «швидкій допомозі», поки мене до шпиталю везли! Я ще тоді подумав, що очі у неї, ніби в янгола, і руки м'які, маленькі… Поки тримала долоню на лобі — мені навіть боляче не було… — Він заплющив очі, потім знову поглянув на фото. — Точно! Невдячна я тварюка! Мені тоді не до неї було, але я пам'ятаю, що вона сіла у «швидку», проконтролювала, щоби мене в найкращий шпиталь відвезли, та ще й гроші на лікування залишила! Я потім гадав: навіщо я їй був потрібен…
— А ти не брешеш? — із сумнівом запитав я. Адже дуже швидко він усе пригадав.
— Не брешу! — образився фотограф. — У мене пам'ять — професійна, не сумнівайся! А те, що одразу не пригадав, — так вас тут чимало, ревнивців, ходить… А ще більше — з приватного розшуку, все невірних дружин чи чоловіків викривають…
— Ім'я її пам'ятаєш?
— Ні. Але це можна з'ясувати в готелі. Там є книги реєстрації…
Справді! Мені вже не сиділося у квартирі фотографа-інваліда, я залишив йому кілька купюр, подякував. Потис руку й миттю вискочив на вулицю. Ніби на розпечену пательню ступив…
7
Гранд-готель «Санта-Ріо» містився на набережній. Море виблискувало зовсім поруч, нині воно було щільно натиркане плавцями — галасливими, безтурботними, — в повітрі стояв суцільний шум та ревіння моторів водних мотоциклів. Повільний шурхіт хвиль було поховано під шаром цієї людської какофонії. Я увійшов до холу й опинився в прохолодній тиші, в якій мелодійно дзюркотів струмок фонтана, вмонтованого всередині. Я підійшов до адміністратора. Колоритного вигляду пан, із закрученими в кілька кружалець вусами, приязно поглянув на мій бейдж. Я вийняв світлину.
— Чи не могли б ви мені допомогти? Я шукаю ось цю жінку. Вона була тут рік чи й більше тому… — без передмови сказав я.
На обличчі адміністратора намалювався здивований вираз. Я підсунув фото йому під ніс. Він увічливо взяв його в руки, але спочатку прискіпливо подивився на мене:
— За один сезон у нас буває кілька тисяч гостей…
— Я сподіваюся на вашу професійну пам'ять, — вирішив полестити я, і не помилився. Адміністратор серйозно почав роздивлятися знімок, його вуса кумедно посмикувались.
— Можливо… — пробурмотів він, — можливо…
Я чекав. Я не міг квапити його. Серце працювало, як відбійний молоток.
— Авжеж! — засяяло нарешті обличчя службовця. — Господи, це ж наша улюблениця — Енжі Маклейн! Минулого року вона відпочивала тут із чоловіком і всіх зачарувала!
Чуже іноземне ім'я витверезило мене. Я стояв, мов бовван, відчуваючи, що зробив дурницю, і сам перетворився на повного кретина, який остаточно втратив над собою контроль.
— Он як… Виявляється, я помилився… Вибачте.
— Місіс Енжі — художниця, — продовжував із захопленням адміністратор. — Тож погляньте, яку картину вона подарувала готелю! — Він махнув рукою кудись усередину зали.
Я обернувся. І серце зробило такий потужний поштовх, що я ледь утримався на ногах. Не може бути! Знайома й така улюблена манера письма, прозорість і чіткість усіх ліній, чисті кольори… Я ледве зміг прийти до тями.
— Ви щось знаєте про неї?
— Якщо ви цікавитесь цією художницею, вам краще поговорити зі Зденкою. Це — покоївка. Вона тоді працювала на третьому поверсі… А від себе можу додати, що пані Маклейн — справжній янгол. Такі рідко трапляються. Завжди — усміхнена, розпитає, зарадить… За якісь пару днів вивчила нашу мову. її тут багато хто запам'ятав.
— Отже, вона — американка?
— Чоловік її точно — звідтіля. А от вона… Не певен. Я американок бачив, вони інші. Та ви зі Зденкою поговоріть, вона зараз також чергує на третьому…
— Ще одне запитання: ви ж, мабуть, реєструєте своїх гостей, записуєте адреси?
— Звичайно. Якщо вас цікавить її адреса — я навіть можу пошукати візитівку. Здається, вона її залишала. — И адміністратор почав повільно порпатися в ящику. Я дивився на нього, як на факіра в цирку. Здавалося, ще мить — і він витягне звідти щось дуже знайоме — стрічку, заколку, записку… Але він простягнув мені маленьку картку, на якій англійськими літерами було надруковане незнайоме ім'я та електронна адреса.
Я подякував і попрямував на третій поверх, розшукав кімнату покоївок. Там справді сиділа повновида брюнетка в мереживному фартусі. Ледь я встиг пояснити, чого хочу від неї, як Зденка, розширивши очі, розсипалася в дифірамбах цій самій Енжі Маклейн і, звичайно ж, одразу впізнала її на світлині.
— У мене є така сама! — з гордістю сказала вона. — Енжі мені сама подарувала. Я попросила — і вона подарувала. А взагалі, нам забороняється спілкуватися із клієнтами, але Енжі, вона така… Ви не уявляєте!! Мій син Цека — той ще шибеник, скажу я вам! — тоді записався до музичного класу. Він просто поведений на музиці, а скрипки в нас не було. Коштує вона дорого
