Московіада - Юрій Ігорович Андрухович
Признайся щиро, фон Ф., оце ти щойно сам усе вигадав! Колія метро, якою возили Сталіна! Катівні з прозорими стінами! А бананових плантацій для верхівки чека не було? А гаремів з дванадцятилітніми наложницями для трухлявої кремлівської еліти? Басейнів, гаражів, ресторанів, аеродромів? Соснових лісів для прогулянок па фінських лижах? Акваріумів з дельфінами й крокодилами для сердечної втіхи стареньких воєначальників? Н е було?
Усе було, друзі. Імперія могла все. Тут панує аура чогось секретного, забороненого. Тут поховано мільйони злочинів Усі ці занедбані коридори мають велике стратегічне значення. УІ Іих виковувались найгучніші перемоги. Це катакомби, з яких імперія вийшла і в які вона повернеться, коли стемніє. Тому тут повинні бути цілі міста, а не тільки гареми чи катівні. Сховища для незліченних партійних внесків. Можливо, якщо потягнути за он той огризок дроту, відкриється печера з діамантами для диктатури пролетаріату. Або несподівано злетить у повітря, пу, наприклад, яке-небудь місто Маастріхт. Бо імперія могла все. Та й зараз може.
От ви з мене лахаєте, глузуєте, а я щойно надибав якісь броньовані двері, котрі відхилилися самі собою. Тоді я ступив двадцять сходинок униз і знайшов там іще одні двері — удвічі масивніші, з якимось аж біблійним написом: «ПРЕЖДЕ ЧЕМ ОТКРЫТЬ ДАННУЮ ДВЕРЬ, — УБЕДИСЬ, ЧТО ЗАКРЫТА ДВЕРЬ ПРЕДЫДУЩАЯ!!!» Отож я, долаючи біль у коліні, знову муси» шкутильгати двадцятьма сходинками вгору, аби пересвідчитися Двері були відчинені. Полегшено зітхнувши, я знову сповз униз і наліг на оті монументальні, нижні, з написом.
Переді мною лежав тунель. Справжній тунель метро, з рейками та поодинокими ліхтариками. І я зраділо стрибнув у нього втішений тим, що все-таки спромігся знайти вихід із проклятущої пастки. Але бідне моє коліно тої ж миті дало знати про себе тисячею колючих голок, до того ж, отямившися вже на рейках я зрозумів, що споров несосвітенну дурницю.
Бо ти таки дурень, фон Ф., хоч і вельми талановитий поет. От уяви собі, що зараз на найближчу від тебе станцію прибуває стрімкий метрополітенівський поїзд. Двері вагонів хижо відчиняються. Педерастичний голос магнітофонного запису повідомляє: «Станція «Зал(…)инская». Обережно, двері зачиняються! Наступна станція — «Площа Бидлова»! І двері справді зачиняються, і поїзд рушає, і набирає свою першу підземну швидкість і, розтинаючи темряву тунелю двома надпотужними прожекторами, машиніст раптом бачить попереду, на рейках, якусь абсурдну шкутильгаючу постать з великою торбою в руці. «Що за й(…) твою мать?!» — тільки й встигає подумати машиніст, як від тебе, йолопе, вже залишаються самі розмазані по рейках кишки… А машиніст вирішує, що ти йому, певно, примарився з похмілля і, насвистуючи «несыпьмнесольнарану», успішно жене сікло махину далі — до станції «Площа Бидлова». Подобається тобі така сцена, фон Ф.?
А як не подобається, то якого ж ти хріна стрибав сюди? Адже видертися з дна московського тунелю метро майже неможливо. Залишається тобі єдиний непевний шанс: вірити в тимчасову затримку руху поїздів у зв'язку з п'ятихвилинним попереджувальним страйком і бігти, бігти, що є сили гнати, викинувши к бісовій мамі з голови болюче коліно, дертися до наступної станції, хоч би як вона там називалася. Щоб устигнути до освітленого й людного перону, перш ніж пронесеться по твоїх ребрах безжальна колісниця прогресу (хе-хе, сильно сказано?!). І, якщо це тобі вдасться, у що ми не віримо, то, можливо, там, на станції, якісь добряки витягнуть тебе, відходять нашатирним спиртом, «клавши на прохолодний цемент під мармурову КОЛОНУ. І викличуть постового мусора Голосраченка, і той забере тебе, приміром, до витверезника, де буде холодна вода, де буде баї а І о ні в чому не винних мужчин і де на запитання «місце роботи ти зможеш відповісти хіба що «канцелярія пана Бога»… '
І ти налягаєш на ноги, фон Ф., починаєш бігти, хоча щомиті тобі здається, ніби чуєш фатальний гуркіт за спиною або що вже сліплять тебе убивчі зустрічні прожектори, тому стомлені твої ноги аж підкошуються. Лайф ін зе фест лайн, як кажуть наші братове американці. Біг заради життя. Якщо це немічне перевалювання можна назвати бігом. Якщо це гидотне мерзенне існування можна назвати життям. А правильніше буде сказати так: немічне засапане перевалювання заради гидотного мерзенного існування.
Тож, коли ти зненацька чуєш сухе, мов постріл «Стой! Руки вверх!», і зупиняєшся, піднявши над головою обидві руки, а з ними й торбу, то навіть відчуваєш чимале полегшення…
Ось вони стоять па рейках перед тобою і обмацують тебе, ріжуть тебе ліхтарями, їх мало, їх, можливо, тільки п'ятеро. Але що вдається тобі помітити крізь безжальне світло — це їхню надзвичайну, позбавлену здорового глузду озброєність. Бо в кожного при собі як не вогнемет чи ручний кулемет, під яким десять років тому ти сам угинався на маршах у легендарній цариці-піхоті, то принаймні пара безвідмовних акаесів. начинених жахними кулями зі зміщеним центром ваги. Про страшенну кількість ножів, які випинаються з усіх можливих кишень їхніх комбінезонів, тобі вже й згадувати не хочеться. А існують же в цих кишенях ще й гранати, динамітні шашки та інша, новочасніша і прецікава вибухівка, назви якої ти вже щасливо позабував!
— Хто такий? — запитав один із них, у той час як інший, бородатий, обшукує тебе і, знайшовши в торбезі заснулого сома. довго до нього принюхується.
— Прізвище моє Кропива, але тато писалися Підопригора. — чемно відповідаєш за старою витверезниківською звичкою.
Бійці вибухають досить нищівним сміхом. За винятком того. котрий ставив питання, певно, старшого, бо він люто зиркає то на них, то на тебе.
— Во, б(…), нажрался! — чуєш від одного з них крилату фразу. що її вже десь і
