Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

Ташкент — місто безладне, добре і водночас страшне, тут усе можливе. Невидиме, затаєне життя узбеків, які десь злякано туляться в своїх глиняних халупах, схованих за товстими глиняними дувалами; ще затаєніше і водночас кипуче аж до клекотняви життя штабів, що перетасовують щодня й щогодини полки й цілі дивізії, женуть крізь велетенські безмовні простори Азії (на фронт! на фронт!) ешелон за ешелоном, а навзамін приймають нові та нові ешелони поранених–переранених, калічених–перекалічених, вмираючих і вже вмерлих у далекій путі захисників Вітчизни, мужніх воїнів, усіх, хто чесно виконав свій патріотичний… Ах, патріотичний, патріотичний. «Родина–мать зовет, вставай, страна огромная, все для фронта, все для победы», і Ташкент став велетенською перевалкою для незмірно далекого фронту (тут навіть не було вночі маскування світла, бо німецькі бомбардувальники не могли подолати азіатських просторів), а тоді, може, через свою добрість ще й перевалкою для нелічених тисяч нещасних розбитків, біженців, жертв війни (названих з веління Москви, може, й самого Сталіна, химерним словом «евакуйовані»), які не знати як і коли, мовби за одну ніч, упали на Ташкент, заповнили всі його вулиці, площі, тихі скверики під крислатими чинарами, обсіли вокзал і всі під’їзні залізничні колії, рвучись їхати ще далі, кудись у безвість, втікати, ховатися, рятуватися… їхати вже не було куди і не було чим, люди гнили в зимових ташкентських тумайах, вмирали від голоду, від безнадії, від тифу, та червона «Родина–мать», що з плаката «звала» тільки на фронт, про цих нещасних і упосліджених дітей своїх не дбала, забула, відцуралася від них, може, й навіки, військове командування турбувалося тільки здоров’ям своїх підлеглих, а тому ніяких контактів з цивільним населенням, щоб запобігти інфекціям, солдатів не випускати, з казарм, командирам суворо заборонено відвідини кінотеатрів, магазинів, базарів, усіх місць масового скупчення людей, бо здоров’я захисників Вітчизни понад усе, кожен, хто надягнув військове обмундирування, — золотий фонд, військові кадри повинні бути збережені будь–що для того, щоб стати на захист, виконати свій патріотичний…

Військовий комендант Ташкента майор Бойко несамовитів у своїй патріотичній запопадливості. Комендантські патрулі металися по місту вдень і вночі, хапали необачних командирів, вели до комендатури, де їх ганяли стройовою підготовкою, аж поки з’являвся сам майор Бойко і виносив свій присуд: кому мести двір комендатури, про кого рапорт командуванню, а кого й на гауптвахту до цілковитого з’ясування. Шульга з капіташею вже побував у гостинного коменданта, їх зачистили на вокзалі, куди капіташа повів Шульгу вимінювати в поляків армії Андерса горілку на хліб. Годували в командирському резерві за нормами запасного полку: жити будеш, але співати не захочеш і взагалі нічого не захочеш. Але капіташа не падав духом. Він весь час щось викомбіновував, десь щось купував, перепродував, міняв–перемінював, водив Шульгу на міський базар, де вони заправлялися сметаною (якась солодкувата і підозріло пахла вівцею), знав навіть кілька підпільних шашличних (шашлики, може, й не з баранини, а з їжака, та однаково ж м’ясо!), а тоді намовив уночі податися на вокзал, де йшла запекла міньба з солдатами польської армії генерала Андерса, яка стояла неподалік од Ташкента, в Янги–Юлі. Чомусь так виходило, що в поляків був надлишок горілки, а в нас хоч і не надлишок, та все ж якийсь там «запас хліба», і капіташа хвалився, що вже кілька разів здійснював досить вдалі операції з добуванням випивки, а коли є випивон, то вже закусон знайдеться сам по собі.

До вокзалу вони добралися благополучно, і три півлітряки капіташа виміняв у бравого андерсівського капрала теж благополучно, та саме тоді їх і зацапали. Два автоматники і старший лейтенант з кобурою (і не порожньою?) на широкому ремені, а Шульга й капіташа, звісно ж, беззбройні і злісні порушники суворих наказів командування, їх притарабанили до комендатури, у дворі вже було десятка півтора таких самих порушників, лейтенантів, капітанів, майорів, навіть один підполковник, щоправда, не стройової, а інженерної служби. Черговий по комендатурі, кривоносий похмурий капітан, з червоною пов’язкою на рукаві, поставив затриманих у дві шеренги, пройшовся перед ними туди й сюди, зупинився перед підполковником.

— Товаришу підполковник, займіться з затриманими стройовою підготовкою!

— Стройовою? — підполковник розгубився. — Але ж я інженер! Може, хтось інший?

— Ви старший за званням. Займіться. До приходу коменданта міста майора Бойка,

— До приходу? — спитав хтось з задньої шеренги. — А коли ж він прийде?

— Коли треба, тоді й прийде. Вранці.

— А нам що — до ранку стройовою?

— Може бути, що й цілий день ще, — похмуро гмикнув капітан і попрямував до будинку комендатури.

— Я думаю, для початку непогано б перекурчик, — запропонував підполковникові капіташа.

— Перекур? Ви так думаєте? А й справді! Я не проти. Як би це краще зробити? — зрадів підполковник.

— Дуже просто, — великодушно прийшов йому на виручку капіташа. — Оголошується перекур на невизначений час! Розбігайся хто куди!

А сам смикнув за рукав Шульгу, киваючи на яскраво освітлені ворота комендатури.

— Там же вартовий, — пошепки застеріг Шульга капіташу.

— А ти бачив, з яким він гвинтарем?

— Ну… гвинтівка — як гвинтівка…

— Англійська дровеняка! Союзнички роздобрилися. Вона не стріляла вже років з двісті. Ще відтоді, як англійці завойовували Індію. Ну, а тепер з неї сам комендант Ташкента не стрельне. Давай, перебіжечками!

— А коли вартовий здійме тривогу?

— З вартовим буде порядочок! Тримайся капіташі!

Гвинтівка справді була не рідна трьохлінійка, а чужа, довжелезна, мало не двометрова, вже й не гвинтівка, а середньовічна пищаль, вартовий мовби й забув про цю так звану зброю, всі сподівання покладаючи на силу свого становища та дужого молодого голосу.

— Стій! — гукнув він назустріч втікачам. —Куди? Без дозволу не можна!

— А в нас перепусточка, — сказав ласкаво капіташа. — Лейтенанте, покажи вартовому перепусточку! Оту, що в тебе під шинеллю. З білою печаточкою. У майора Бойка які печатки на перепустках? Сині? Хімічні? А в нас біла. Ну, лейтенант ще молодий, він трохи встидається, то я й сам. Давай, боєць, держи! Ти ж до фронту ще не доїхав, а ми з лейтенантом вже звідти. І ця наркомівська прямо з фронту, так і знай! Ну, ховай, ховай, а ми потопали!

Він майже силоміць всунув солдатові в кишеню шинелі півлітрівку, махнув Шульзі рукою, закликаючи не відставати, і пригинці вискочив за ворота, в збавчу темряву ташкентської ночі.

— Ну, вискочили! — потираючи