На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

— Кинь спершу ломаку! — закричав Лаврентій. — Кинь ломаку і пусти мене до себе. Не для бійки, а для бесіди пусти.

Біснуватий зиркнув на Лаврентія, наче вперше його примітив. Поставив ломаку, як палицю, і сперся об неї.

— Я боюся ваших отців, — сказав він.

Тоді Лаврентій пішов просто до нього. Сміливо перескочив через тин і став навпроти біснуватого. Юрба вражено замовкла, і всі аж роти повідкривали. І здивувався з того, що відбувається, навіть вітер, перестав налітати на дерева й на людей, а хмара сповзла з сонця, і двір залився міражним, тремким світлом. У тому світлі закоцюбли двоє: один величезний, а другий малий, і, може, щось сказав там Лаврентій, але не почув того ніхто; одне тільки всі побачили: відкинув ломаку Прокіп і вискалив зуби. Тоді знову щось сказав йому Лаврентій і знову так тихо, що ні слова не міг я почути; по тому перехрестив його Лаврентій раз і двічі. Хмара знову покрила сонце, і все надовкіл посутеніло, а вітер затих зовсім, і від цієї дивної тиші в людей мурашки по тілі забігали. А може, було так тільки зі мною; я нагострив, скільки міг, вуха, щоб хоч слово почути з тої бесіди у дворі. Коло мене хтось засопів, і я побачив Полікарпа, в якого очі аж палали, такий був зацікавлений.

— Глянь-но, брате Семене, — шепнув мені. — Лаврентій не боїться того, кого злякалися п’ятеро.

Біснуватий і справді заспокоївся. Він повернувся й пішов у дальній кут двору, де лежала ще одна купа колод. Там вони повсідалися з Лаврентієм і почали про щось тихо балакати. Люди довкола стояли тихо, наче заворожені, але не могли почути тої балачки. Я подивився за хати і за ліс, на далекий краєвид, що розстелявся звідси. Зараз був він осяяний сонцем, небо майже очистилося від хмар. І було воно на небокраї пласке, а мені здалося, що саме там, де клалися гряда за грядою хмари і де стояли вони між дивовижної голубизни, зустрічається в цей момент весна із осінню, а може, це так химерно прощається з небом та землею літо? І хоч було багато світла, обличчя в людей, що стояли навколо, зробилися збляклі й невиразні — всі вони не красу світу відчували, а напружено стежили, чим закінчаться переговори Лаврентія з біснуватим. В цей час мужі знову спробували наблизитися до біснуватого.

— Спиніться! — наказав їм Лаврентій. — Моя молитва починає доходити йому до серця.

Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспішно хреститися, особливо гаряче робили це дві молодиці з розпаленими від цікавості й зворушення очима. Я знав: в їхніх головах зав’язується по клубку, який, обрісши словами, вже зараз стає легендою. Здається, такий самий клубок сплітається в голові й у Полікарпа; не міг він не обмірковувати того, що побачив, — мав накладену на себе місію оповідальника.

— Моя молитва заспокоїла його, — сказав Лаврентій і взяв біснуватого за руку. Він звівся, а разом із ним розбито встав і Прокіп.

— Ходімо, сину, до коваля, хай закує тебе в ланцюги, а тоді підемо, куди хочеш. — Лаврентій вимовляв це речення голосно, чітко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.

І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.

— Чудо! — вигукнув мені під вухо Полікарп. — Люди, чудо ви бачите!

Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили до кузні, за ними й ті, хто мав нагоду все спостерігати. Широкоплечий і низькорослий коваль виступив із чорного нутра кузні, став на порозі і надчікував.

— Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! — наказав трохи урочисто Лаврентій.

Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.

Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.

— Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? — спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. — Надто швидко заспокоївся…

— У щасливий час молитву сотворив, — покірливо сказав Лаврентій.

— Якому ж святому молився? — спитав я його в тон.

— Усім, — відповів Лаврентій. — Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.

Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки приходили мені до голови: чи не такими очима дивився на цей світ і Христос? В печерах вони й умирали, а тіла їхні закопували в землю, як стерво. «Навіщо бісові, — думав завжди я, — вселятись у хворий та убогий розум, замалий він тут матиме пожиток: біс — це думки, помисли й похотіння наші, звернені на зло, це лихі вчинки й зачини. Через це біс оселяється охочіше в головах розумних та здорових, хоч не минає благих та дурних. Біс — це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, — гадалося мені, — мають осілля у душах наших, в яких іде вічна й невситима війна». Ті ж болющі й страдницькі очі, що їх бачив я в біснуватих, можуть бути тільки в людей, що стоять осторонь такої війни: не про добро та зло вони мислять, а про звільнення. Про зло й добро думаємо ми: здорові й неупосліджені, і через те такі ранимі перед нечистим наші душі. Я думав про це довгими самотніми вечорами, коли простоював на молитві перед образами; такі думки вклинювались між мої молитви, і я не гнав їх — були вони благі. Витікала відтак із мене мислена течія, скеровував я її до неба, де стоять такі сонячно-блакитні