Повернення до Вавилону - Френсіс Скотт Фіцджеральд

- На вар'єте - ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.

- Чому?

- Ти ж уже купив мені цю ляльку.- Вона взяла ляльку з собою.- І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?

- Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.

- Гаразд,- зітхнула вона.

Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.

- Дозвольте з вами познайомитись,- поважно сказав він.- Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.

- Ох, татку! - пирснула вона.

- З ким маю честь? - чемно провадив він далі.

Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:

- Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.

- Ви одружені?

- Ні, незаміжня. Він показав на ляльку.

- Але у вас, бачу, є дитина, мадам.

Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:

- Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.

Він квапливо запитав:

- А як звуть вашу дитину?

- Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.

- Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.

- Цього місяця я в класі - третя,- похвалилася вона.- Елсі,- так звали її двоюрідну сестру,- аж вісімнадцята, а Річард - той взагалі пасе задніх.

- Річард і Елсі - гарні діти, правда?

-- Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана. Він обережно, ніби мимохідь, спитав:

- А з дорослих хто тобі подобається більше - тітка Меріон чи дядько Лінкольн?

- Більше все-таки дядько Лінкольн.

Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна»,- а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.

- Чому ми не живемо разом? - раптом спитала вона.- Тому що мама померла?

- Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут.

- А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.

У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.

- Боже, старий Уейлс!

- Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.

Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.

- Цього року мій чоловік не зміг приїхати,- відповіла вона на запитання Чарлі.- Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць - і живи як знаєш... Це твоя доня?

- Вертайтесь назад, візьмемо столик,- запропонував Данкен.

- Не можу.- Чарлі радів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.

- То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? - сказала вона.

- У мене справи. Дай мені свій телефон - я подзвоню.

- Чарлі, по-моєму, ти тверезий,- сказала вона, прищуливши очі.- їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його - тверезий він чи ні?

Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.

- Де ти зупинився? - поцікавився Данкен.

Чарлі завагався - йому не хотілось називати їм свій готель.

- Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір».

- Правда? Я теж хочу! - вигукнула Лоррейн.- Хочу подивитися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!

- Але ми ще маємо залагодити деякі справи,- сказав Чарлі. - Тож до зустрічі в «Ампірі».

- Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко. - До побачення,- чемно вклонилась Онорія.

«Краще б ми не зустрічалися»,- подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.

В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддається його впливові. Але на це потрібен час.

В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.

- Вип'ємо?

- Гаразд. Але не біля стойки - сядемо за столик.

- Зразковий батько!

Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії - дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?

їхні погляди зустрілись, Онорія всміхнулася.

- Такий смачний лимонад,- промовила вона.

Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.

- Люба, ти згадуєш маму?

- Так, іноді згадую,- якось невпевнено відповіла вона.

- Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото?

- Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не забувала?

- Вона тебе дуже любила.

- І я її любила. Вони помовчали.

- Татку, забери мене звідси,- раптом вихопилося в неї.

У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути.

- Хіба тобі тут погано?

- Ні. Але тебе я люблю дужче за всіх, а тепер, коли мами немає, і ти мене любиш дужче за всіх, правда?

- Правда. Але ти не завжди любитимеш мене дужче за всіх, серденько. Виростеш, зустрінеш гарного хлопця, вийдеш за нього заміж і забудеш, що колись мала татка.

- Атож,- покірливо погодилася вона.

Він не зайшов з нею до будинку. Його тут чекали о дев'ятій, і він хотів прийти зосередженим і оновленим, щоб сказати те, що він мав сказати.

- Коли ввійдеш, покажись он у тому вікні.

- Добре. До побачення, татку-татусю.

Він постояв на темній вулиці, доки вона, розпашіла, сяюча, з'явилася у вікні й послала рукою поцілунок у