Зібрання творів - Амброз Бірс
– Так, сер. З південного боку до цієї долини нема дороги.
Командир усміхнувся. Своє знав.
IV
Вистріливши, рядовий Картер Друз перезарядив рушницю і знову став чатувати. Минуло якихось десять хвилин, і до нього по-пластунському підповз сержант федеральної армії. Друз і не глянув на нього. Лежав, нерухомий і байдужий.
– Це ви стріляли? – пошепки спитав сержант.
– Так.
– У кого?
– В коня. Він стояв он на тій скелі. Звалився в провалля.
Почуття рядового виказувала хіба що блідість обличчя.
Відповівши, він відвернувся. Більше не сказав ні слова. Сержант спантеличився.
– Послухайте-но, Друзе, – помовчавши, обізвався він. – Нічого не приховуйте від мене. Наказую вам доповісти. Чи сидів хтось на коні?
– Так.
– Хто?
– Мій батько.
Звівшись на ноги, сержант відійшов від рядового.
– Господи Боже! – сказав він сам собі.
⥈
Випадок на мосту через Совиний струмок
I
На залізничному мості, що в Алабамі, стояла людина, дивлячись на швидку воду за двадцять футів під ногами. Закладені за спину руки зв’язувала в зап’ястках мотузка, на шиї висіла широка петля. Прив’язаний до міцної перекладини над головою шнур провисав аж до колін. На шпалах лежало кілька дощок – хистка опора цій людині й виконавцям вироку: двом рядовим федеральної армії та сержантові, який у мирний час цілком міг би бути шерифом. Неподалік стояв озброєний офіцер в однострої капітана. На кінцях мосту бовваніли два вартові у стійці «на плече», себто тримаючи рушницю прямовисно перед лівим плечем, передпліччя впоперек грудей. Статутна, неприродна поза виструнченого вояка. Здавалося, вартових аж ніяк не обходило те, що діялося на середині мосту, і мали вони єдине завдання – перекрити доступ до ешафота. За плечима одного з вартових не було нікого: рейки забігали в ліс, за сто ярдів повертали вбік і губилися з очей. Там далі, поза сумнівом, стояла сторожова застава. На тамтому березі розкинувся безлісий пологий пагорб, увінчаний частоколом – сторчма поставленими колодами – з бійницями, щоб стріляти з рушниць, і єдиною амбразурою, з якої стриміло жерло націленої на міст латунної гармати. Посередині узвозу між мостом і фортом вишикувались очевидці – піхотна рота у стійці «вільно»: кольби на землі, цівки проти правого плеча відхилено назад, руки схрещені на ложах рушниць. На правому фланзі стояв лейтенант, оперши вістря шаблі на землю й поклавши руки на ефес. Ніхто не рухався, крім чотирьох у центрі подій. Розвернута фронтом до мосту рота закам’яніло видивлялася на страту. Вартових можна було сприйняти за статуї для прикраси моста. Мовчазний капітан знерухомів, схрестивши руки. Він спостерігав за роботою своїх підлеглих і не втручався. Коли заповідається прихід великої пані – смерті, її годиться зустріти з належними формальними почестями навіть тим, що давно вже до неї звикли. У мові військового етикету мовчання й нерухомість означають пошану.
Засуджений до повішання виглядав на тридцятип’ятирічного. Судячи з одягу, який носять плантатори, це був цивільний чоловік. Правильні риси обличчя: прямий ніс, тверда лінія уст, широке чоло; зачесане назад довге темне волосся спадало за вухами на комір гарно допасованого сюртука. Вуса й борідка клинцем без бакенбард, лагідний погляд великих темно-сірих очей – несподівано, як на людину з петлею на шиї. З усього було видно, що це не якийсь там головоріз. Та ліберальний військовий кодекс передбачає повішання всіляких людей, і джентльменів теж.
Довершено належні приготування, два рядові ступили крок убік і прибрали дошки, на яких вони досі стояли. Сержант повернувся до капітана, відсалютував і став тут же за його плечима. Офіцер, своєю чергою, відступив убік. Тепер смертник і сержант стояли на двох кінцях дошки на трьох шпалах. Кінець, на котрому стояв цивільний, трохи не досягав до четвертої. Раніше дошка втримувалась у рівновазі вагою капітана, тепер його місце зайняв сержант. На сигнал капітана він відступить, дошка переважиться, і приречений провалиться поміж двох шпал. Простий і надійний спосіб, який собою напрошувався.
Обличчя нічим не прикрите, очі не зав’язані. Смертник глянув на хисткий підмосток і перевів погляд на бурхливу воду, що божевільно мчала під ногами. Увагу привернув уламок дерева, що витанцьовував на хвилях. Погляд провів його вниз по течії. Як поволі пливе цей уламок! Яка ж слимача ця течія!
Чоловік заплющив очі, щоб у своїх останніх думках зосередитися на дружині й дітях. Позолочена вранішнім сонцем вода, навислі під крутими берегами струмка тумани ген у далині, форт, солдати, уламок дерева – все це розвіювало думки. А тут з’явилась іще одна завада. Гадку про найдорожчих людей перебивав якийсь незрозумілий невідчепний звук – різкий, виразний металевий стукіт, схожий на удари молота по ковадлу. І таке ж дзвінке відлуння. Невідомо було, що це, невідомо було, звідки воно – з безмежної далини чи зблизька. І те й друге видавалось однаково правдоподібним. Розмірені удари, неквапні, наче калатання подзвону. Смертник чекав кожного удару нетерпляче і – не знати чого – зі страхом. Довшали й довшали проміжки тиші, нестерпнішим і нестерпнішим здавалося зволікання. Уповільнюючи темп, звуки набирали сили й гостроти, разили вухо, немов ножем хто різав, а чоловік боявся не витримати й закричати. То було цокання його власного годинника.
Розплющивши очі, знов побачив воду під ногами. «Якби змога звільнити руки, – подумав він, – я б скинув петлю і кинувся б у струмок. Пірнувши, я сховався б від куль, щодуху поплив би до берега, рвонув би чимхутчіш до лісу і подався б додому. Богу дякувати, фронт ще не дійшов до моєї оселі. Дружина з дітьми досі недосяжна для окупанта».
Як тільки ці гадки, котрі ось тут треба зодягати в слова, не те що зродилися – спалахом блискавки сяйнули в мозку приреченої людини, капітан кивнув сержантові. Той зійшов з дошки.
II
Заможний плантатор Пейтон Фарквар3 належав до давнього й дуже шанованого в Алабамі роду. Як і всі рабовласники, він бавився в політику і, звичайно ж, був до самих кісток сецесіоністом4, гаряче відданим справі Півдня. Примхливі й сильніші від Пейтона обставини, про які нема потреби тут згадувати, не дали йому змоги вступити в лави доблесної армії південців, яка тим часом фатально програла низку битв, укороновану падінням Коринта5, отож він кипів у безсилій люті й палко прагнув вивільнити свою енергію, жити солдатським життям і відзначитися подвигом. Нагода для цього, відчував Пейтон, трапиться, як трапляється вона кожному у воєнний час. А тим часом він робив що лиш міг. Ніяка робота не була Фаркварові принизливою, аби тільки служила