Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.

Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:

– Холодненька водиця, холодненька.

Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.

– Молодця! – гукнув він дідові.

Дійсно, дід плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилітав з води, і це було красно й дужо.

– Отак ми колись перепливали Дніпро! – сказав він, повертаючись до запорожця.

– Отак ми колись брехали!.. – засміявся козак.

– Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.

Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.

Так Дорош вивчився плавати.

Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.

– А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.

– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.

– Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.

«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».

– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батькові, що кланявся йому той запорожець, що його колись від татарського аркану визволив.

Це так вразило хлопця, що він навіть не знайшов, що й відповісти запорожцеві.

Деякий час дід та запорожець ішли мовчки.

– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.

Видно було, що він продовжував розмову, яка почалася перед купанням.

– Добре. За всім воєвода догляда. Не дасть на тебе й пушинці сісти. Хе-хе! Особливо добре міщанам. За ними вже так піклується, так побивається, що й нікуди. Там скоро, мабуть, і до вітру ходитимуть з дозволу воєводиного.

– А що?

– Та так. Треба попасти корову – спитайся воєводи та постій коло Приказу, поки вийде піддячий, а піддячий скаже про корову воєводі, а воєвода знову піддячому… хе-хе! А піддячий вийде й скаже: нема дозволу воєводиного, щоб пасти корову, є в Приказі чутка, що загони татарські бачили коло Змієва. Уведе татарва корову і тебе забере й зажене у Крим або в Озів. Засвітить баба вночі каганець – уже стука москаль у віконце: воєвода, каже, наказав, щоб не сиділи по хатах з каганцями. Пожежу наробите, спалите государів город, а воєвода перед государем «отвєт дєржи».

– Добре.

– Ще й як… Чудасія! Ото здумав син мій Іван поїхати на Дін по рибу. Підбив ще деяких козаків. Полагодили вози, та ще вдосвіта й рушили – мовляв, холодочком волам легше. Тільки до воріт, як ось питає їх вартовий. Ще й з наших чоловічок буде. Як його звуть, забув… Еге, згадав: Грицько Ломаченко, Василя Ломаки син… Так, кажу, питає: а куди ви, добрі люди, їдете?

«Та маємо на думці, – кажуть, – на Дін пробратися, тарані привезти». – «Вертай, – каже, – хлопці, додому!» – «Як додому? Та ми з дому ж тільки!..» – «Вертайтеся, – каже, – додому, бо воєвода не дозволя…» – «Як не дозволя?» – «Так, – каже. – А подавали воєводі чоломбитню?» – «На грець, – каже Іван, – чоломбитню?» – «Не на грець, – каже, – а на те, щоб воєвода дозволив їхати». – «Куди дозволив? На Дін?» – «Еге ж, – каже, – на Дін». – «Чудасія! Жартуєш, – кажуть, – хлопче? Пропусти, ми й тобі тараньки привеземо». Так де там.

– Не пустив?

– Не пустив. Ідіть, каже, – спитайтеся воєводи.

– Що ж, пішли?

– А що зробиш? Пішли. Поставали з возами коло Приказу; і ярма не знімали: прийде, мовляв, воєвода, дасть дозвіл та й рушимо. У Приказі – нема нікого, рано ще. Почекали з годину. Бачать – іде якийсь москаль, у Приказі служить… До нього… Така думка, може він і без воєводи діло зробить. «Будь ласка, – кажуть, – чи не можна так зробити, щоб з города виїхати, а то вартовий не пускає». – «А ви куди?» – питає. – «Та на Дін, – кажуть, – по рибу». – «Еге, – каже, – це воєводине діло». – «А воєвода скоро буде?» – «Це теж його діло». Почекали ще трохи. Бачать, іде піддячий. Іде, сопе, оперед себе черево несе. Козаки до нього. – «Так і так, – кажуть, – не пропускає вартовий з города». – «А чоломбитню подавали? А поручні записи маєте?» – «Які ще в біса поручні записи? Ми на Дін по тараню». – «Вот, вот, – каже, – як на Дін їхати, треба поручителів мати. Щоб поручилися за вас, що повернетеся з Дону». Чудасія! – «Та що ви, – кажуть, – пане дяче, та у нас і жінки і діти вдома залишаються, ми ж тільки по тараню». – «А хто вас, – каже, – знає, черкасишок… Може, ви куди задумали піти геть, а государів город збезлюдніє». Отакої!

Запорожець зареготав.

– Це слобода! Недарма Сірко перебив ваших воєвод, ідучи до Брюховецького. Ха, ха…

– Хе, хе… – у тон йому заскрипів старий Журавель.

– Це правда, залив він їм тоді за шкуру сала. А все ж у нас спокійніше на слободах, ніж на Правобережжі або в Гетьманщині.

– Під воєводами?

– Та хоча би й під воєводами. Горілку куримо вільно. З пів-Хар-кова під шинками. Що не хата, то й шинок.

– А у Гетьманщині чим погано?

– Не погано, не погано. Хто не йде, той скубне. Пам’ятаю, як ще за старого Хмеля казали. Я з ним і коло Жовтих Вод ляхів бив і під Пилявою. Поб’ємо ляхів, не буде в Україні ні пана, ні хама. Ляхів позбулися, своїх панів позаводили. Той