Чаполоч, Ігор Астапенко
...
Так, Лор’, у мене вчора була Міла. У тебе такі синці під очима. Жовто-сливові. І коли ти стала такою сивою? Лорочко, сонце моє, коли ти стала такою сивою? Ну не мовчи знов, Лорочко! Мені страшно, шо ти стала старіти. Ти ж знаєш, шо я боюся часу. Глянь на наш годинник, ти знаєш, чому на ньому завжди о пів на восьму? Тому шо саме тоді сталося те, Лорочко. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Те, шо змінило все. Зіпсувало все.
Я ніколи не любив тебе. Навіть тоді, коли ти могла ходити. Пам’ятаєш, як ми їздили на кальобанку? Я віз тебе на рамі «україни», твоє волосся — воно ше й не думало сивіти — розвіювалось на жаркому літньому вітрі, ти оберталась подивитись, як дорога тікає назад, і ти думала, якшо дивитися назад, то швидкість здаватиметься вищою. І все тікало назад. Люки, паркани, дерева, вибоїни, мертва кішка, здається, я ледь на наїхав на неї, точно!, було таке, десь коло вулиці якогось маршала, а може, генерала чи космонавта, але точно не академіка, я не хтів би, шоб кішка вмерла там, це було б задуже банально, а може, то був кіт, ми ж не перевіряли, із його лапи, а може, її, проростали червоні квіти, я не встиг роздивитися, які саме, але бог з ними!, острівці пирію, розхилисті подорожники, бля-шанки, люди, нелюди, криниці, птахи, але птахи не лишалися позаду, а розліталися в різні сторони, хтось обганяв нас, Лорко, я не люблю, коли мене обганяють, півбіди — гайворони, але голуби — це взагалі ненормально!, могили, ліхтарі, дроти, інші велосипедисти-народ-плечистий, сади, госпóди, каміння, усе тікало від нас, Лорко, краки[4] вовчих ягід, життя, озвуки, наші тіні, копанки, жаби в копанках, суниці, вужі в суниці, тільки ми вдвох лишалися, припаяні один до одного, я казав, не дивися назад — голова закрутиться, а ти казала, крути швидше, я хочу відчувати цей рухливий простір, цю легкість повітря, цей молодий вітер, — звідки ти знаєш, шо він молодий?, — бо він чіпляється тільки до молодих лип, справді, глянь, старими він нехтує, вони стоять, як грубі свічки в коробці, шо їх ніхто не купує, жінка кольору воску не може їх продати, а зверху співає хор, а ше вище танцюють руки дзвонаря, а ше вище руки хреста, а ше вище руки Христа, але ти просила дивитись на дорогу, я не встиг усе розгледіти, пам’ятаю тільки небо, бо воно теж частина дороги, воно було біле, як сік молочаю, і сонце вже встигло прогріти круглу кальобанку, ми скинули одяг на колеса «україни», Миша каже «веломашина україна», а потім забігли в коричневу воду, точніше — вода там сірувата, але глиняне дно коричневе, тому і вода така ж, ти одразу пірнула з головою, я швидко поплив до іншого берега, я завжди перепливаю кальобанку туди й назад, аби перевірити, чи я ше можу, ми говорили про шось, здається, про Федеріко Ґарсія Лорку, ¡ay, petenera gitana! ¡yayay petenera! tu entierro no tuvo niñas buenas, niñas que le dan a Cristo muerto sus guedejas, y llevan blancas mantillas en las ferias[5], потім я дістав прив’язану камерою до заднього сидіння пляшку вина, Миша каже, шо це не заднє сидіння, а багажне відділення, ми пили прямо з пляшки, тоді я дістав зі шкіряного конвертика на рамі «україни» самокрутку, Миша знову би поправив, шо це веломашинний бардачок, закурив і говорив тобі, шо люблю тебе, і я тоді казав правду, бо я тоді так думав, а зараз я кажу, шо ні, шо ніколи так не було, бо зараз я думаю, шо знаю більше, потім ми знов купалися, і ти ше співала «стоїть явір», тáк собі співала, але вода вбирала кожен звук, і все, шо лишалося, просто слухати, ловити, дихати, бути, наааааааааад вооооооооодоюуууу поохиииииливсяаааа, на кооооозаааааааакааа пригооооодонькаааааааа, козааааааак зааажууууривсяаааааа, я теж підспівував, але не голосом, потім ти почала танцювати руками, і сіра вода розкраплювалася над гладдю, наче хтось почав трусити водяне дерево, і всі плоди поплигали доверху, і, розбившись об прозоре повітряне дно, повернулися до води, шоби бути водою — суцільною, абсолютною, нероздільною, я теж намагався танцювати, але в мене виходило незграбно, кожен рух був важким, як мокрий криничний ланцюг, потім ми вийшли на глинистий берег, вкрийся, Лорко, тільки не починай плакати, ти знаєш, я не терплю цього, не зли мене!, потім ти танцювала ногами на команиці[6], Миша називає її івасиком, я плескав себе по колінах, хотів бути в одному ритмі з тобою, я не знаю, чи виходило добре, воді було краще чутно, у неї тонший слух, тоді я підняв тебе захекану і носив межи деревами, ти цілувала мене в маківку, ми голосно сміялися — всенький білий світ чув нас — деревоподібних, непевних, сльозогінних, бозна-кому-потрібних!
III
Йось! Перестань плакати! Я не знаю, хто зрубав твою аличу. У цій місцині багато недолужиків. Рясна ж яка була алича! І висока. І кому вона на дорозі стала? Наливай, старий ти бідаха, хай їм руки одсохнуть — нелюдам таким — знайти би та як вгріти тою гилякою по спині, шоби більше не лізли в наш двір, суки! Нічьо, посадиш ше одну, не плач, бо й так лице, як квашений огірок. О, слухай, ти знаєш, шо сльози смердять так само, як сеча. Ахахахах, воно тобі треба?
...
Я занурюю руки у відро зі студеною криничною водою і вмиваю своє висхле обличчя. Потім я виливаю воду на груди й сідаю на стовбур білого наливу. Я знаю, зараз почнеться найкраще. Вечір буде повільно вмирати, спершу на небі з’явиться легка матова плівка, вона протримається зовсім не довго — три, мо’, чотири самокрутки, — потім прийде час стуми[7] — ви ще не скажете, енні люди, що вже стемніло, але вже буде й не світло, це період нетривкої невизначеності, якраз Агнєшка виходить говорити з кимось по телефону, на ній тоненька льняна сукенка, я не знаю цього когось, вона називає його «ти», цей хтось, мабуть, любить її, я
