Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я очікував, що за все знову розплачуватиметься моя німецька вдача, але відчував: вона передбачила мої думки і знає, що я тільки й чекаю таких закидів. Наперед вона не могла знати одного: що я їй не заперечуватиму. Тому вона відступила.

— Добре, що все склалося саме так, — мовила вона. — Я й так хотіла тебе покинути. Просто не знала, як тобі сказати.

Я знав, що повинен відповісти. Але не міг.

— Ти хотіла піти від мене? — запитав я врешті-решт.

— Так. Уже давно. Ми занадто довго були разом. Такі любовні інтриги, як наша, не мають затягуватися.

— Так, — погодився я. — Дякую, що ти зачекала. Інакше я б просто пропав.

Вона обернулася до мене.

— Чому ти знову брешеш?

— Я не брешу.

— Слова! У тебе завжди так багато слів! І вони завжди такі доречні!

— Але не зараз.

— Не зараз?

— Ні, Наташо. У мене не залишилося слів. Мені сумно, і я геть безпорадний.

— Знову слова!

Вона підвелася і схопила свою сукню.

— Не дивися на мене, — сказала вона, — більше не хочу, щоб ти на мене так дивився.

Вона вдягла панчохи і взулася. Я дивився через вікно на вулицю. Вікна були відчинені, надворі тепло. Хтось розучував на скрипці відому іспанську пісню «Ьа Раїота», невтомно повторюючи перших вісім тактів і щоразу помиляючись на одному й тому ж місці. Я почувався жалюгідно і нічого більше не розумів. Відчував тільки одне: навіть якби залишився, тепер нашим стосункам настав кінець. Чув, як позаду мене Наташа надягала спідницю. Почувши, що рипнули двері, я обернувся.

— Не проводь мене, — сказала вона. — Будь тут. Я хочу піти сама. І не приїжджай знову. Ніколи. Ніколи більше сюди не повертайся.

Я залишився у кімнаті. Вдивлявся в її бліде, чуже обличчя, в очі, які дивилися кудись повз мене, дивився на її рот та руки. Вона навіть мені не кивнула, а просто зникла, перш ніж двері встигли зачинитися.

Я не побіг за нею. Не знав, що мені робити. Стояв і дивився в порожнечу.

Я подумав, що на таксі ще встиг би догнати Наташу. Я вже навіть підійшов до дверей, аж раптом згадав про квиток до Європи і повернувся. Я усвідомлював, що все було б марно. Я ще трохи постояв у кімнаті. Не хотів сідати. Зрештою, спустився вниз.

Там був Меліков.

— Ти не провів Наташу додому? — запитав він здивовано.

— Ні. Вона захотіла піти сама.

Він глянув на мене.

— Усе налагодиться. До завтра вона все забуде.

Мене охопила безтямна надія:

— Ти справді так думаєш?

— Звісно. Йдеш спати? Чи вип’ємо по чарці горілки?

У мені ще жевріла надія. До від’їзду залишилося два тижні. Раптом усе перетворилося у нестримну радість. Мені здавалося, що коли я зараз із Меліковим вип’ю, то завтра Наташа подзвонить або прийде. Неможливо собі уявити, щоб ми отак розсталися.

— Добре, — погодився я, — вип’ємо по одній. Як там твій процес?

— Він через тиждень. Отже, можу ще тиждень пожити.

— Чому?

— Якщо мене надовго кинуть за ґрати, я просто не виживу. Мені сімдесят років, і в мене вже було два інфаркти.

— Я знав чоловіка, який у в’язниці видужав, — сказав я обережно. — Жодного алкоголю, легка праця на свіжому повітрі, впорядковане життя. І сон тільки вночі, а не вдень.

Меліков похитав головою:

— Для мене це все гірше за отруту. Але побачимо. Не треба поки що про це думати.

— Так, — погодився я. — Не треба. Але якби ж це було так легко.

Ми випили зовсім трохи. В обох було відчуття, наче нам треба ще багато сказати один одному, і ми зручно всілися, наче попереду в нас іще довга ніч. А потім виявилося, що нам нема про що говорити і ми сиділи майже мовчки. Кожен поринув у свої власні думки, і нам не хотілося ними ділитися. «Не треба було запитувати в Мелікова про процес», — думав я, хоча річ була не в цьому. Врешті-решт я підвівся.

— Мені неспокійно, Владіміре. Піду тинятися вулицями, аж поки стомлюся.

Він позіхнув:

— А я піду спати — хоча невдовзі у мене точно буде на це достатньо часу.

— Думаєш, тебе засудять?

— Засудити можна кожного.

— Без доказів?

— Докази завжди можна знайти, для всіх і кожного. На добраніч, Роберте. Треба уникати спогадів, ти ж це знаєш, правда?

— Так, знаю. Вже навчився. Інакше б мене вже не було.

— Спогади — це з біса важка ноша. Надто, якщо ти за ґратами.

— Знаю, Владіміре. Ти ж це теж знаєш?

Він стенув плечима:

— Думаю, так. Але коли старієш, часто зовсім про них забуваєш. Або вони несподівано знову повертаються. Зараз я пригадую речі, про які не думав уже понад сорок років. Це все дуже дивно.

— Це хороші спогади?

— Відносно. І це найдивніше. Хороші спогади стають поганими, бо вони минули, а погані — приємними, бо вони теж уже в минулому. Думаєш, у в’язниці з таким можна жити?

— Так, — відповів я. — Це вбиває час. Поки ти про це думаєш так, як оце зараз.

Я блукав вулицями, аж поки смертельно втомився. Пройшов повз Наташин будинок, постояи перед кількома телефонними будками, але не подзвонив їй. «У мене попереду ще два тижні», — думав я.

Найважче пережити першу ніч, бо за таких ситуацій здається, що вона близька до смерті. А на що я сподівався? На буржуазно-зворушливе прощання з поцілунками на трапі брудного корабля та обі-955

цянками писати листи одне одному до кінця днів? Хіба ж так не краще? Як сказав Меліков? Не варто носитися з купою спогадів. Вони — важкий тягар, надто, якщо ти не достатньо старий, бо тоді вони — єдине, що лишається. А як я сам завжди думав? Не варто плекати спогадів, їх треба тримати так далеко, щоб вони не задушили тебе, як ліани в дикому лісі. Наташа зробила все правильно. Чому ж я не міг? Чому метався, наче сентиментальний школяр, вбраний у жалюгідні клаптики тужливого смутку та боягузтва, не здатний ні на що. Я відчував лагідність ночі й несамовитість міста і замість того, щоб легковажно йти по життю своєю дорогою, блукав у велетенській кімнаті з суцільними дзеркалами, шукав вихід, але наштовхувався тільки на самого себе. Я пройшов повз «Ван і Кліф» і хоч не хотів дивитися на вітрину, але змусив себе зупинитися. Під покровом червневої ночі оглядав коштовності мертвої імператриці і пригадував, яка в них була Наташа: взяті на прокат прикраси позиченої на певний час жінки у