Пекло на землі - Віталій Юрченко
Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».
На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.
Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.
Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».
Я бачив, що мій слідчий з тону слідчого спадає, й хотів іти.
Але він вхопився за револьвер, вернув мене і наказав підписати акт. Я погодився підписати лише з приміткою.
Слідчий відрубав, що «нікакіх примєчаній здєсь бить нє может».
Коли ж я остаточно відмовився, хоч би й під загрозою револьвера, підписати без «примєчаній», слідчий мусів прийняти.
Вийшов ошалілий. Раз – нервувала мене наглість слідчого, друге – неспокій, чим може кінчитись моя поведінка.
Поінформувавши товаришів, я став аналізувати мотиви обвинувачення. Пригадав усі слова-питання слідчого і ще раз та основно переконався, що правдивих відомостей про мене ГПУ не має. Акт обвинувачення налягав на гріхи останніх років, а їх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.
Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – мені ні слова.
Знову підупав духом, став припускати, що більше не викличуть і посадять на «чорного ворона».
Кожний вечір проходив у хвилюванні; коли ж підбігав «ворон», у мене душі не було.
Аж третього тижня покликали мене і, на диво, вдень. Сподівався «кваліфікованішого» слідчого, а може, й самого Резунова. Цей крівавий чекіст вів лише такі справи, де, як не розстрілом, то 10 роками – менше не пахло.
Але мене чекав той самий агент Шнайдерман і мягко, не по-чекістському, став «радити», як людина «незаінтересована», викласти все, і, на його слова чести, через три дні я буду вдома.
Я попросив ще раз прочитати мені акт обвинувачення. Чекіст погодився, бо він у нього добре вже зредагований. Акт був змістовий, пам’ятаю всі факти:
«Я переконаний і загартований петлюрівець-самостійник і, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюційного петлюрівського вчительства, пропагую серед нього націоналістично-самостійницькі погляди та пророкую недалекий кінець радянської влади; використовуючи права працівника в Наросвіті, роз’їжджаю по районах і через учителів-петлюрівців та бувших старшин закладаю контрреволюційні-петлюрівські гуртки; в місті організував осередок «Спілки Визволення України»; викладаючи українську літературу в профшколі, прищіплюю учням націоналістично-самостійницькі тенденції; в часи громадянської війни був ярим агітатором проти більшовиків; 1918 року працював у воїнського (військового) начальника агітпропом, розповсюджував шовіністичну літературу, закладав «Просвіти», служив у петлюрівській армії сотником гайдамацьким, носив оселедця, пізніш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвітковського, як організатор бандитських загонів; будучи дезертиром, агітував проти мобілізації на війну з поляками; підтримував зв’язок з політичними злочинцями, допомагаючи їм матеріяльно…»
Агент скінчив і, солодко усміхаючись, пильно дивився мені в очі.
Я ще раз переконався, що головного в акті нема, і побадьорішав.
– А де ж факти? – запитав сміливо.
– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрісполкома[41], раз’єжая по сьолам, заігривалі на настроєніях крестьянства і падривалі хлєбозагатовку – ето нє факт? А то, что на собраніях виступалі протів комячейкі? А то, что… Да вообще фактов єсть много… Вот оні, – показав на грубу паку, – моє дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее і чістосердєчно прізнаєтесь у всьом…
Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всі мотиви – наклеп.
Шнайдерман відхилив мої «предложенія»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричі легша кара, та настрашував про заслання і т. ін.
Коли він впивався фаховою красномовністю, у моїй пам’яті промайнув спогад: на кілька тижнів перед арештом підійшов до мене у клюбі Гутенко й таємничо натякнув:
– Слухай, в повітрі неспокійно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток із «своїх». Слід також нагадати за Мироновича і взагалі.
Я не стерпів такого нахабства й відрубав:
– Не крути дурня. На ніякі організації з провокатором я не пристаю.
Він вдав ображеного та обіцяв порахуватись.
Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натяків, та в якому він пропонував заснувати на моїй кватирі, «центр-осередок» «справжніх українців» на «всякий можливий момент» і т. ін.
Ще тоді я запідозрів непевність його пропозиції. Чого, раптом, писати такі небезпечні речі та передавати їх через руки й очі чекістської пошти (а вона у нас в одному будинкові з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у місті і мав цілковиту змогу свою «ініціятиву» передати мені на словах.
Зустрівши його після того листа, я вилаяв за необережність, але впевнитись у «нечистій ініціативі» не міг.
Лише пізніше, як за ним ми почали стежити й зустрічати частенько в дверях ГПУ, мої припущення стверджувались.
Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на інспектора при Наросвіті – всім стало ясно, що «висунути» його могло тільки ГПУ.
Я ще тоді став побоюватися.
Не було сумніву, що автори мотивів – Гутенко й Дончук – «штатні» провокатори серед учительства.
Я назвав їх прізвища. Слідчий спохватився, змінив тон і їдко проказав:
– Значіт, ви сознательно скриваєте свою віну? Странно. За вас ходатайствують авторітетниє ліца, прінімаєм во вніманіє вашу актівную общественную работу, у ваших же інтересах возімся с вамі, хочем, чтоби ви созналісь в своїх грехах перед обществом, а ви хітрітє, хатітє нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамі не о чом больше разгаварівать.
– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звідкіль виходять ті мої «гріхи». Запевняю вас, що то не мої гріхи, а Гутенкові й Дончукові, а може й ще чиїсь.
– Прі чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слідчий.
– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.
– А ви откуда знаєте, что оні провокатори?
– Не я один, а майже все вчительство про їхнє знайомство з ГПУ знає.
– Вот как! Даже за всех учітєлєй распісиваєтесь?!
– Не розписуюсь, а стверджую, що ви їм гроші платите!
– Что? Давольна. Слішком дальоко заходіте… Ви свободни…
– То вже й кінець слідству? Ви ж, власне, по суті справи нічого не спитали й мені не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…
Але не договорив. Слідчий делікатно й потужно за комір провів мене в коридор, а там підхопив черговий вартівник.
Тим слідство закінчилось. Почалися знову муки очікування невідомого, острі до непритомности хвилювання від гуркотів «ворона», очікування видющої смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.
Здебільшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слідчому головно ходило про «подпішісь».
Знав Допр багато випадків, що арештований підписується в кінці напівчистого аркуша протоколу, а на другому допиті йому вичитують
