Крамниця щастя - Ольга Деркачова

— А як попередні?

— Усі — на відмінно!

— Ого! — захоплено вигукнув Микола. — Молодець! Мені б так! Але все нема часу нормально сісти за книги.

— А ти як?

— Більш-менш. Здаю потроху. Не так бездоганно, як ти, але здаю. Поки що без двійок, — Микола присів поряд з Мариною. Спробував узяти її за руку. Марина відсахнулася.

— Миколо, не треба! Ми вже про це говорили, — вона легенько відсторонилася від хлопця.

— Ти подумала?

— Так. Я не люблю тебе.

— То будемо друзями?

— Не думаю. Коли хтось любить, а хтось ні, то ніяка дружба неможлива.

— Чому?

— Бо ти все одно на щось сподіватимешся. Можливо, трохи згодом, коли ти в когось закохаєшся, ми зможемо бути гарними друзями.

— Тоді бувай. Шкода, що все так трапилося.

— Мені також.

— Може, у мене є шанс?

— Я кохаю іншого.

— Кого?

— Не має значення.

— До речі, — повернувся Микола від дверей, — я розповів, де ти тоді була.

— Ти розповів про Оленку?

— Так. Тебе просили зайти в «Крамницю щастя». Для тебе мають цікаву пропозицію. Підеш?

— Та ні. Досить із мене продажу щастя, творення див та іншої маячні. Це не моє. Ну не вмію я легко й просто ставитися до цього всього.

— Як хочеш. Бувай.

— Бувай.

— Що він хотів? — влетіла Наталка з круглезними від зацікавлення очима. — Розповідай швидше!

— Пусте.

— Пусте? А що саме пусте?

— Просили, аби в офіс зайшла. Мають якусь там пропозицію до мене (про Миколине зізнання Марина нічого не розповіла: треба ж поважати чужі почуття).

— Ти підеш?

— Ні, не хочу. Підшукаю якусь іншу роботу.

— Як знаєш. А я би сходила.

— Не думаю, що варто це робити. Досить. Із «Крамницею щастя» — усе.

— А чи не тому все, що ти боїшся там зустрітися із... сама знаєш із ким.

— Не боюся. Просто не хочу його бачити.

— Але ж на перервах все одно бачила.

— То інше. Дивилася на нього й відчувала порожнечу. Так, наче щось померло в душі.

— Серйозно?

— Так. Я змирилася. І живу далі.

Дівчата склали останній іспит, вийшли надвір і полегшено зітхнули. Свобода! На ціле літо. Ніяких пар і модулів. Краса! Дівчата радилися, куди піти відсвяткувати. Завтра всі роз’їдуться по домівках. Марина відмовилася йти. Якось не було настрою.

Вона залишиться тут на все літо. До родичів їхати не хотілося. Нічого. Буде спати до обіду, читати книжки, гуляти навколо озера, дивитися на захід сонця й не думати про кохання.

А ще Марина щоліта вчила яку-небудь мову. Просто так. Їй було цікаво, як в інших мовах утворюються слова та речення. Це було наче подорож в іншу країну. В інший світ. В інші відчуття.

Марина привіталася з черговою на прохідній, взяла ключі й вже збиралася піднятися нагору, коли вахтерка зупинила її: «Зачекай, тут тобі просили передати». І простягнула величезний букет темно-червоних троянд.

Марина занесла його в кімнату й вже там прочитала листівку, вкладену у квіти. «Моєму янголові. Дякую за ту весну, яку ти подарувала моєму серцю». Підпису не було. Але листівка була з «Крамниці щастя».

Марина зателефонувала Миколі:

— Це ти приніс квіти?

— Які квіти?

— Букет троянд.

— Ні. А що?

— Нічого. Думала, що ти.

— Марино, поясни по-людськи.

— Хтось залишив мені квіти на прохідній. А листівка з нашої «Крамниці щастя». Хто б це міг бути?

— Не знаю. Чесно.

— Вірю, — зітхнула Марина й від’єдналася.

Хто б це міг бути?

Вона спробувала запхати букет у банку, але він туди не вліз. Тоді вона притягнула з ванної кімнати відро й зручно вмостила в ньому квіти. Сіла на підлозі й обережно торкалася трояндових пелюсток. Марина згадала свій сон, у якому вона обережно ступала трояндовими пелюстками. Ні, шкода нищити таку красу, аби просто один раз пройтися по ній. Дівчина ніжно гладила трояндові пуп’янки.

На пелюстках проступали трохи темніші прожилки, що нагадували судинки на долонях.

Троянди мали терпкий колір та запах і гострі