По той бік мосту - Мері Лоусон
Однак удома поводився, як свинюк. Був замкнутий і некомунікабельний. Можливо, подумав Ієн, Артур був такий у дитинстві, хоч малоймовірно. Його мовчання було привітне, а не вороже. Так само з Пітом – Піта балакучим не назвеш, але його мовчання задумливе. Картерове ж – озлоблене.
Може, він це переросте. Ієнові було важко повірити, що Картер лише на чотири роки молодший за нього. Він здавався такою дитиною.
Дивно, подумав він згодом, як іноді починаєш думати про людину й наче притягуєш її до свого порога. Того вечора об одинадцятій у двері загупали, й коли Ієн пішов їх відчинити, на ґанку стояв сержант Мойніган, міцно тримаючи за руку хлопця. Тим хлопцем був Картер. У нього текла кров із рани на голові, а обличчя було бліде й злякане.
– Узяв батькову вантажівку, – без преамбули сказав полісмен, штовхаючи Картера в коридор. – Поїхав покататися сам. З’їхав з дороги, зачепив каменюку, опинився в канаві. Добре, що в дерево не в’їхав. Де твій батько?
– Поїхав на виклик, – відповів Ієн, ведучи їх у батьків кабінет. – Має скоро повернутися.
– Наклади йому пов’язку абощо, – сказав сержант Мойніган. – Я зателефоную батькам. – Він ткнув пальцем Картерове плече. – Який у тебе номер?
Картер промимрив свій номер телефону. Він прикладав до голови закривавлену хустинку й на вигляд не дуже міцно стояв на ногах.
Полісмен пішов у бік коридора. Ідучи, він кинув Ієнові через плече:
– Чув, ти цими днями багато практикуєшся. Заший його сам, га? Зроби батькові послугу.
– Дякую, але ні, – кисло відповів Ієн.
Він завів Картера в батьків кабінет і всадовив його на стільця. Той усе ще був дуже блідий, й Ієн подумки запитав себе, чи він не впаде. Хвилину чи дві він потримав руку на його плечі, доки хлопець трохи опанував себе. А тоді підійшов до шафи з ліками й дістав із шухляди хірургічну пов’язку.
– Я просто накладу пов’язку, – сказав він. – Цього вистачить, доки повернеться мій батько. – Він обачно забрав закривавлену хусточку й наклав пов’язку. Картер смикнувся, але не запротестував. – Тримай її отут, – сказав Ієн. – Я обв’яжу її бинтом, щоб вона не спадала. Все не так і погано. Кровотеча майже припинилася.
Їм було чути, як сержант Мойніган розмовляв телефоном у коридорі.
– Я дізнаюся, – сказав він, а тоді зайшов до кабінету. – Твоя мати хвилюється, певна річ, – звернувся він до Картера. – І вони не можуть по тебе приїхати, бо ти ж викрав вантажівку. – Він обернувся до Ієна. – Вона питає, чи все дуже погано. Його доведеться везти в лікарню?
– Напевно, ні, – відповів Ієн. Він міцно обмотував Картерову голову бинтом. – Однак батько захоче перевірити, чи немає в нього струсу мозку. І треба буде накласти кілька швів. Скажіть їй, що я привезу його додому.
Сержант Мойніган кивнув і повернувся до телефону.
– Я можу піти додому пішки, – сказав Картер тремтячим голосом.
– Я гарантую, що мій батько це заборонить. – Ієн закріпив кінець бинта безпечною шпилькою. Йому до смерті хотілося знати всю історію цього випадку.
Сержант Мойніган повернувся в кабінет.
– Гаразд, – сказав він. – Я поїду допоможу його батькові витягнути вантажівку назад на дорогу. – Він обернувся до Картера. – То нащо ти таке втнув, га? Ти ж іще малий? – Він почекав якусь хвилину, а тоді ткнув Картера в плече пальцем. – Скільки тобі років? – Той і далі мовчав. Він ткнув знову. – Кажи вже, скільки тобі років?
– Майже чотирнадцять! – сказав Картер, раптом оживши й розсерджено відхиляючись від сержантового пальця. Однак він не здавався зляканим. Ієна це мимоволі вразило.
– Іншими словами, тринадцять. На три роки молодший, ніж треба. Ти ж міг когось убити. Або вбитися сам. Не дуже розумний вчинок, га?
Картер не відповів.
– Ці діти, – зітхнув сержант Мойніган. Він підтягнув штани. У нього було немаленьке черевце, і його штани весь час програвали боротьбу за те, щоб залишатися поверх нього. – Гаразд, я пішов. Напевно, його батько зможе по нього приїхати, коли витягнемо вантажівку. Якщо вона ще справна. На вигляд вона не дуже пом’ята. – А тоді до Картера: – Якщо батько не злупить із тебе три шкури, вважай, що тобі пощастило.
Він пішов, і вони почули, як від’їхала поліційна машина. Ієн сидів на батьковому стільці й розглядав Картера. Картер утупився у підлогу.
– То щó, ти просто хотів покататися? – запитав Ієн. Він пригадав, як випрошував у батька дозволу поїздити по дорозі біля озера, де годинами не бувало інших машин. Йому тоді було чотирнадцять, не більше.
– Ага.
– А чого ти батька не попросив? Він би тебе повіз, хіба ні? – Більшість дітей із ферм, з якими він був знайомий, у такому віці вже водили батьківські трактори. Але ж у Даннів не було трактора.
Картер підвів погляд. Під бинтом його обличчя було й досі дуже бліде, а очі – збуджені й сердиті. На підборідді в нього засихали мазки крові; якби це був хтось інший, Ієн їх витер би, але він підозрював, що Картерові це не сподобається.
– Так я просив.
– І що він сказав?
– Те ж саме, що й завжди. «Не зараз». Усе «не зараз». Він нічого не дозволяє мені робити.
– Ти про що? – запитав Ієн, зацікавившись. – Що саме?
Картер знизав плечима й відвів погляд, витягнувши губи в згірчену лінію. На якусь мить Ієнові стало його шкода. Артур і справді приділяв йому мало уваги. Навіть коли давав якесь завдання, то близько біля дому, щоб був під материним наглядом.
– А мама? Хіба вона не може навчити тебе водити?
– Вона надто зайнята, – відказав Картер сумовито.
– Ну, іноді й ні.
Ієн уявив Лору на пасажирському сидінні побитої старої вантажівки і як вона спокійно й терпляче вчить свого сина. Ну, може, й не спокійно – він згадав, з яким поспіхом вона завжди метушилася. Її важко назвати спокійною. І тепер, коли він над цим замислився, то збагнув, що вона
