Богун - Олександр Олександрович Соколовський

Обережно, щоб хто не підслухав, поділився Кричевський своїми побоюваннями з Богуном.

— Пізнав-таки, рябе стерво! — вилаявся той.

Довго їхали мовчки.

Сонце вже заховалося за обрій. Захід немов палав у кривавих пожежах.

— На Дніпро, до барабашівців! — раптом нахиливсь до Кричевського Богун.

— Що? Не розумію, пане Цибульський…

— Треба Умовитися з Шембергом, щоб відрядив мене на Дніпро до Барабаша: їздять же.інші для зв’язку…

Другого дня ранком Богун вирушив до Дніпра.

Доручення було нескладне: відділ, що йшов суходолом, через велику кількість ярів та маленьких річок не міг посуватися вперед так швидко, як байдаки Дніпром…

Отже, треба, щоб Барабаш не поспішав, тим більше що зустрічі з передовими чатами Хмельницького можна було чекати щрдня.

— Вітай! — сказав Богунові на прощаня Кричевський.

— Щасливо, пане полковнику.

Кінь весело заграв під Богуном, коли той опинився в степу сам на сам.

Сонце ще було зовсім невисоко, степ дихав ранкового прохолодою.

То поринаючи в високих свіжих росяних травах, то знову вириваючися з їхніх запашних пут, кінь весело біг назустріч ронцеві.

Богун розстебнув пазуху, зняв шапку. Вітер розпатлав буйного чорного чуба.

Широкі груди стали неначе ще ширшими від степового повітря…

— Гей! — мимоволі вирвався вигук.

— Гей, гей!.

Відчув добрий кінь, що на ньому не шляхтич Кривуля, не якийсь варіят Цибульський, а син цих безкраїх розкішних Степів — козак.

Пригнувсь до сідла вершник — і полетів, кінь як вітер.

— Гей, Гей!..

Але недовго тішився Богун, ганяючи з вітром наввипередки: сонце припікало все міцніше.

Ось воно вже простовисно над головою. Нерухоме, пекуче, немов з якогось розтопленого металу полудневе повітря.

Тяжко коневі… Тяжко й вершникові, але спочивати не можна: якнайскорше треба туди — на схід, до Дніпра, де пливуть на Низ байдаки з реєстровим козацтвом.

«На кого там можна рахувати? — намагаючися не куняти в сідлі, міркував Богун. — Каленяка, Олеско, Гайдученко — все це свої, але гірші од ляхів… От хіба Джеджелій?.. Коли він там — то й швидко дасть раду. А втім, побачимо. Хоч би тільки скоріше до Дніпра…»

Сонце вже добігало до останньої чверті свого одвічного шляху, коли далеко на виднокрузі, на сході, Богун помітив якийсь темний вузенький пасок. Ось він немов подовшав, поширшав, із синього став темно-зелений, потім знову поширшав і немов розірвався.

Мореплавці, побачивши в безкрайому океані далеку смугу землі, й ті не радіють так, як зрадів Богун, угледівши цей невеличкий розірваний у кількох місцях пасок:

— То ж чайки над Дніггром!..

Далеко, широко — наскільки досягнеш оком — розлився старий Дніпро. Тут, внизу, під ногами хвилі невтомно хлюпочуть об крутий берег, далі — на самому стрижні — вирують і одсвічують крицею, а ще — далі — ген аж за самотніми похилими вербами, то синіють, то зеленіють, то раптом бліднуть і гаснуть, зливаючися з ніжною блакиттю далекого, недосяжного неба.

Де-не-де над цими безмежними просторами промайне гострокрила крячка; ліниво, ніби знехотя пролетить незграбна чапура; заграють у свою мелодійну журну сопілку кроншнепи або баранчик, злітаючи вгору, закрутиться мов дзига в передвечірньому повітрі й кілька разів поспішаючи вдарить у свій голосний бубник: — Бен-бен-бен! бен-бен-бен!..

І Знову врочиста тиша, і знов тільки хвилі вирують, і б’ються об круті береги, і виблискують крицею.

Радісно і воднораз якось неначе журно Богунові дивитися в весняні дніпрові простори.

Радісно — бо позаду нестерпна-спека, тяжка дорога, вдалий фортель з Чарнецьким, сила подоланих небезпек і перешкод.

Журно — бо там далеко, у Вінниці, Оксана, й Тимко, й старі…

Але не личить козакові журитися…

Поволі, напівсвідомо почав Богун скидати одежу.

Яке смішне, яке жалюгідне це незручне кричучо-яскраве вбрання вигаданого пана Цибульського!..

Яка насолода підставити вітрові голі широкі груди, поворушити міцними вузлуватими м’язами.

Яке щастя кинутися з стрімкого берега в могутні дніпрові хвилі, поринути в них глибоко-глибоко й потім широким дужим помахом рук, спритними, розміреними рухами всього тіла боротися з швидкою бурливою течією!..

Або на час віддатися зрадливій воді, лягти догори й, спочиваючи, дивитись, як тихо, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше одпливає далекий берег.

Дніпро щороку інший. Ось наче зовсім тиха вода, а ось нездоланний, глибокий вир, з якого вирватись тільки досвідченому плавцеві.

А скільки ж таких місць на Дніпрі! Вони страшні навіть козакові, що змалку звик поринати в ці хвилі, а що вже казати про якогось чужинця? Богун колись бачив на власні очі, як татарин з конем довго виривався з могутніх дніпрових обіймів, нарешті, не подолав, голосно скрикнув востаннє й зник разом з конем у страшній глибині…

Довго купався Богун, потім, полежавши трохи на сонці, скупав коня. Почало смеркатися.

Спати Богун не зважився! треба всю ніч вартувати, чи не пливуть байдаки…

Часу, щоб усе обміркувати як слід, вистачить.

Але що воно там зачорніло на півночі в останніх променях сонця?

Неначе якийсь великий невідомий звір, похитуючи білою головою, пливе над Дніпром.

— Та це ж байдак! — підхопився з землі Богун. — Щогла чогось трохи зависока, а байдак!..

Справді, з-за дніпрового повороту з’явився байдак, за ним, трохи згодом