Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

кухонного обладнання. Усі розмахували руками й метушилися, як у фільмах з Чарлі Чапліном. Мама наскакувала на тата за те, що він на повній швидкості рухається назустріч катастрофі, і за те, що вона не послухала батька. Тато — на архітектора за те, що об’єкт досі не зданий. Дійшло до погроз нищівним судовим процесом і мордобоєм. Архітектор проклинав робітників за те, що вони недостатньо швидкі. Робітники клялися, що затримка сталася через електриків, які, видершись на драбини, не годні довилизувати підвісну стелю. От тільки зауважень їм ніхто не робив, бо їхній бригадир, двометровий італієць, горланив щодуху, аби перекричати пісню з фільму «Міст через річку Квай», що лунала з-під стелі. Це був колишній світлотехнік «Чинечитті», і до своєї ролі він ставився вкрай серйозно: пурхав над освітлювальними приладами й підсвічував кожну кухонну плиту з такими любов’ю й натхненням, немовби то була якась старлетка. Майбутні продавці насвистували в такт: «Хелоу, сонце світить, світить, світить» — розкладаючи й установлюючи, а потім протираючи й вилощуючи товари. Тато диригував ними, наче на параді, та навмання роздавав указівки. Раптом ми аж здригнулися від пронизливого й різкого звуку. Налагоджувальник динаміків з переляку повимикав усю апаратуру. Однак, після низки невдач і боротьби з оглушливим свистом, йому таки вдалося відновити звучання оркестру. У той час, розмахуючи двома десятками паперів, за татом бігав архітектор, але той і глянути на них не забажав. Тому відправив нещасного до мами, яка недовірливо ознайомилася з документами. Архітектор простягнув кулькову ручку, щоб вона все швиденько підписала.

— Що це?

— Доплата за понаднормову роботу.

— Зробіть звук тихіше! — прокричав батько. Вона пробігла очима відомість і була ошелешена.

— Тут щось не так. Це неможливо! Я цього не підпишу. Це справжнє шахрайство! Зрозуміло?

— Але ваш чоловік сказав, що…

— От нехай він і платить! А я не заплачу ані франка понад початковий кошторис!

Вони взялися до сварки, де кожен силував перекричати іншого. Мама була не з тих жінок, яких злякав би архітектор, хоч би й з державним дипломом, чи хтось удвічі важчий за неї. Тим часом тато, що і так не втручався в управлінську роботу, згадав про невідкладну зустріч десь у місті та чкурнув через чорний вхід. Мама шукала його на пару з архітектором. Ніхто не помітив, як він пішов. Його зникнення ще більше натравило їх одне на одного. Архітектору здавалося, що його мають за ідіота. Мама не зносила підозр на свою адресу. Почалися погрози виклику серйозних адвокатів і неухильних судів. Що найгірше, обоє були впевнені у своїй перемозі: архітектор мав вплив, мама — високопоставлених знайомих. Їх послухати, так хтось із них жалітиме про це до кінця своїх днів. Мама взяла слухавку і набрала номер. На щастя, її адвокат не відповідав. Архітектору телефонувати зі свого кабінету вона не дозволила. Розлючений чоловік наказав робітникам покинути об’єкт. Мама, у свою чергу, пригрозила не заплатити в разі невиконання домовлених робіт. Опинившись між двома вогнями, робітники не знали куди подітись. Цієї напруженої миті вирішив повернутися тато. Та замість утихомирення конфлікту його поява лишень примножила лють архітектора, мами й бригадира-італійця, якому кортіло швидше все розрулити.

Я відступив перед цим безумством, повернувся додому і нарешті взявся читати «Бунтівну людину».

Виморений тато повернувся зі сходом сонця. Магазин був готовий. За винятком звуку. Вигляд у батька був вдоволений. Проблему навіженого архітектора й доплати вдалося залагодити. Хоча вони про це не говорили. Він ліг зо дві годинки поспати, щоб набратися сил перед фінальним ривком. Мама ніяк не могла вирішити, у чому йти, тому поцікавилась моєю думкою. Я не знав, що порадити, вибираючи між розкішним і аж ніяк не діловим вбранням та скромним, не до пари вирішальній для сім’ї події, комплектом. Мама обірвала мої роздуми над дилемою, глянувши на мене наче вперше.

— Ну а ти в чому підеш?

— Та в цьому.

— У джинсах! Здурів?

Мама перевернула всю мою шафу. І знайшла там три пари сірих штанів, що діставали мені до литки та поношений териленовий костюм, залатаний на колінах, ще й замалий.

— А до ліцею ти в чому ходиш?

— В якихось із цих штанів. Джинси заборонені.

— Ще тільки цього бракувало. Це моя провина. Я недостатньо про тебе дбаю.

Ми поквапилися в магазин на бульварі Сен-Мішель. Нами зайнявся сам власник. Вона не знехтувала нагодою запросити їх із дружиною на відкриття.

— Йому потрібен новий одяг. Проблема в тому, що він постійно росте.

— У такому разі можу запропонувати вам щось із еластану. Це справжній прорив у штаняній справі.

Ось так мій гардероб поповнили три пари штанів, що мали рости разом зі мною. Залишилось зачекати, поки їх трохи вшиють під мене.

— Ви владнали конфлікт з архітектором?

— А ти звідки про це знаєш?

— Заходив учора ввечері.

— Нам удалося домовитися. Мене це влаштовує.

— Хіба ви не узгодили все заздалегідь?

— Він хотів скористатися легковір’ям твого батька і нажитися на додаткових роботах. Але ми йому цього не дозволили.

— Я й не уявляв, що…

— Це бізнес, Мішелю. Одного дня ти сам усе зрозумієш.

Я кивнув на знак згоди.

— До речі, де твій брат? Ми його практично не бачимо. Він просто щез.

— Франк переді мною не звітує.

— Можливо, він із… цією дівчиною.

— Їй він теж нічого не розповідає.

— Він у неї?

— Не думаю.

— Ну тоді це в них несерйозно. Мабуть, у нього вже інша.

Мене це насторожило. Мама ніколи нічого не говорила просто так, на відміну від тата чи решти людей. Якось Енцо сказав їй, що в голові вона завжди має задню думку. Вона не оцінила. Свою роль відігравала і незмінна усмішка, просто-таки прикріплена до обличчя. Вона й далі допитувала. Чи знаю я цю дівчину, яка вона, чим займається. Але в мене не було ані найменшого бажання обговорювати її з мамою. Навіть якби я знайшов відповідні слова, вона би все одно не зрозуміла Сесіль. Відстань, що їх розділяла, вимірювалася світловими роками. Франк міг стати тільки причиною їхньої сварки. Тому я прикинувся дурнем. Проте вона гнула далі. Мамі було відомо чимало, або ж вона так удавала. Вона точно знала, що брат Сесіль служить в Алжирі лейтенантом, що це до них я пішов на його прощальну вечірку того злощасного вечора, що вони живуть удвох після смерті батьків у автокатастрофі. Мабуть, Франк таки щось та й розповів. Я витріщив очі, скорчив невинне личко та знизав плечима. Нарешті запала тиша. Вона нетерпляче поглядала на годинника: боялась спізнитися до перукаря.