Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

Марта металася, мов у лихоманці. Він мов і не виходив з хати — вона його бачила, чула. Хто він, звідки? Чому прибився? Сіла на диван, де він лежав, погладила рукою подушку, її терзав біль, смуток, розпач. Одяглася, щоб їхати до Стаса.

У квартирі стояв хаос, вся підлога у великій кімнаті була закладена знімками. Вони дивилися на неї тисячами очей, сотнями облич. Лукаві, сумні, підступні, сердиті обличчя.

Стас з’явився у дверях розхристаний, раз по раз кашляв, так завжди робив, коли був напідпитку. Вона німа дивилася на нього. Ні, не треба було приїжджати, тут не поверне душі своїй затишку і спокою. Не поверне.

— О, моя кохана, а я тебе чекав!

Він залишив двері відкритими.

— Я знав, що ти сьогодні будеш! Тс-с-с! Я знав!

О Боже правий, чого вона тут?

— До тебе був посланий гінець. Він приїздив? Він тобі передав знімки? Нові, ті, що в полі, пам'ятаєш?

— Який гінець, що ти верзеш?

— Лісник із сусіднього села. Я його до паспорта фотографував. Ну в нього й фізіономія! Ти не закохалася в нього? В оте порите шрамами обличчя? Га? Я попросив, щоб він розузнав про тебе. І безкоштовно віддав знімки, з похорону дружини і до паспорта. Він був у тебе?

Марта відчула лютий холод од дверей. Накинула пальто, взяла сумку. Стас ходив по знімках, топтав оті обличчя, очі, усмішки. Вона кинулась до виходу і на сходах зіткнулася з Ним. Він важко піднімався вгору. На якусь мить Марту мов ударило струмом, але не зупинилась і очей не підняла. Він стояв, мов закам’янілий.

Біля під’їзду був прив’язаний його шолудивий і понурий кінь. Вона кинулася до нього, почала бити маленькою чорною сумкою. Тварина підібгала спину, скинула голову і з жахом дивилась на неї. «Гадина, падлюка!» — закричала вона не своїм голосом. А потім пішла. Потонула у чорній вулиці, якій не було кінця.

Сліди з-під землі

В кінці довгого, мов панчоха, коридору стоїть запилений фікус. Коли відчиняються двері, занавіска зривається і сірою рукою хапає фікус за горло. З того кінця коридору везуть під простирадлами розпатлані голови, жовті долоні і жовті ступні. У санітарів дерев’яні обличчя.

Щойно я зайшла сюди з вулиці. Там, унизу у дворі, на пострижених кущах висіли великі дощові краплі — дощ пролив уночі, а тепер з-під брудного снігу оголилася сіра трава. По бляклому газону пройшов чоловік-гора, за ним вкарбувалися важкі сліди. Вони прогрузли в землю, налилися дощем і з острахом дивляться в небо. Чоловік гупає попід вікнами, зазирає всередину і гукає надривним голосом: «Мамо! Мамо!»

Надворі свіжо. Новенька синя табличка з написом «Дім милосердя» здається лагідною і милою. А потім ураз пірнаєш у цей безкінечний коридор. А тут мовчазні санітари, розхитані стільці біля входу. І морок. І дух відчаю та близького кінця.

Це старечий притулок, он вони виглядають із вікон, ці нещасні, які не донесуть до рота ложку і не дістануть судно.

— У нас тут п’ятсот ліжок, — розповідав маленький директор з пухлими ручками, — бажаючих оселитися — сотні. Сотні! Як не вірите, ось папка із заявами.

Директор схожий на щурика. Він гортає листки, вирвані з учнівських зошитів і списані старечими почерками. Здається, пора виставляти мікрофон, процес адаптації минув. Давай, щурику, давай, розпуснику! Хочеш пролізти в депутати — вибріхуйся! Чому в коридорах лише по одній лампочці? Чому мешканці їдять лише кашу та вермішель?

— Знаєте, пані журналістко, у нас суспільство пенсіонерів. Робити нікому, одні ці старигани. Кошти — мізер. З меценатами туго.

Ми сидимо в його просторому кабінеті з круглим годинником і брудними повстяними доріжками. У мене нюх на людей. Старі доріжки лежать для співчуття. А на що ж він тратить кошти цих нещасних, Господи?

— Робота не вовк, пані журналістко. Може переобідаємо? Для наглядності, так сказати.

Знаю вашу «наглядність». У мене ще є запитання.

Але знову починається дощ. І краплі на директорських вікнах дивляться на мене, як старечі очі. Запитати чи не запитати?

Щурик тільки з виду тихенький. Насправді він хижак. Велика зубата тварюка. Торкнися до нього — і завтра тебе нема. Розпечуть, проковтнуть, розчавлять. Спитати чи не спитати?

Роботу я знайшла недавно. У мене випробувальний термін три місяці. У мене вдома хворий батько. У нього епілепсія, і я вночі чую, як ця клята хвороба б’є його на ліжку, як він кричить по-звірячому й стогне. Батько мене завжди любив. Коли я була маленькою, він ніс мене пішки додому за двадцять кілометрів. І щоб я не плакала, співав усю дорогу: «Живет моя отрада в высоком терему».

Спитати чи не спитати? У мене квартирний борг за рік. На мені порвані чоботи, їх можна одягти лише раз або два. За мною стоїть ще десяток претендентів на це місце. Молоді, високі, сильні. Гребуть землю копитами і штурляються ліктями.

— Пане директоре…

Якщо я не спитаю, інтерв’ю піде. Його вткнуть на першу сторінку зі знімком. Цей щурик виставить свою лисину, викладе на столі жирні лапки. Клац! І знімок готовий.

— А якісь нововведення за останні роки були?

— Та що ви! Колектив у нас творчий, є багато задумів. Але все впирається в кошти. Все залежить від виборів… Ви ж розумієте.

Що ти робиш, божевільна? Забери мікрофон і йди. Він уже мусолить пакет з гостинцями.

— У місті тільки й говорять про якийсь проект. «ЕУТ-55» — здається так називається.

Він гасить ліхтар фальшивої усмішки. Зблиснули передні зубки: кого б гризнути?

Сьогодні ввечері я повернуся пізно. Батько лежатиме обличчям до стіни, пом’ята картата сорочка відриватиметься від нього. Не повертаючись запитає: «Принесла?» Ні, не принесла. Фінлепсин коштує дорого. Пробач, тату. Він не повернеться, лише зітхне і почне співати: «А в терем тот высокий нет хода никому».

— Ви відома журналістка, — пищить своє щурик, — але постійно без роботи. У вас немає нічого, крім імені.

— Що це за проект, пане директоре?

Здається, зараз він схопиться з крісла, упнеться гострими зубами мені в зап’ястя і вирве шматок м’яса. Кров розтечеться по столу, мов чорнило, стіл же темний.

— Це лише експеримент. В Україні багато самогубців, ви ж знаєте. На сто чоловік один шукає смерті. Вішальників знаходять по лісосмугах, удома, в робочих кабінетах, біля телеграфу. Суспільне становище, безвихідь. Психотропні всім не введеш.

— Епідемія