Острів Смерті - Такехіко Фукунага

що Юкіе подобається мені більше, ніж Токіко, що Токіко мені обридла й мені хочеться нової жінки. Ні, вони всі однакові — це зрозуміло, вони поступово входять у роль законної половини, доглядають мене, наче маленьку дитину і, хоч як це дивно, тим самим розганяють мою журбу. Коли я ловлю себе на думці, що залишився один-однісінький, то жахаюся, і тоді мені обов'язково потрібна жінка. Ось і зараз мене починає розбирати страх, клаустрофобія чи що; звичайно, я міг би змішатися з людською юрбою, піти в кіно або пограти в патінко[22], але найкраще — це побути з жінкою. Навіть у пеклі грішник не залишається на самоті: довкола нього шматують, печуть і смажать інших таких, як і він, і це його, мабуть, заспокоює. Якщо я мучитимусь оддалік від інших грішників, то зі мною хоч будуть пекельники, а це вже краще, ніж коли б їх не було. Іноді жінки так надокучать (гірше за пекельну сторожу), що хочеться негайно тікати, але поки не готове інше пристановище, я терплю і маю з того вигоду — не почуваю самотності. Певно, Савако й досі жалкує, що обзивала мене слиньком, ледацюгою і дармоїдом і тим самим віднадила мене від себе; то була шикарна, жвава молодичка, вольова, як ватажок банди, а тому при ній як прибитий. Зі свого боку я зіграв свою роль так, щоб вона каялася в жорстокості, що змусила мене дременути, прихопивши з собою її гроші, і тим самим зберегла про мене незабутній спомин. А насправді вона мною не попихала, і з нею я не почувався самотнім. Не те що моя мати. Я часто помічав, що вона плаче. „Хто довів її, сердешну, до сліз?” — думав я, малий, та якогось конкретного винуватця не знаходив. Може, виною цьому колишній її чоловік, або священик, або інші мужчини, або, абстрактно висловлюючись, доля? Перебираючись з одного місця на інше, вона тікала від одного смутку до іншого. „Ти — мій єдиний скарб. Ти — моя єдина опора” ,— промовляла вона, пригортаючи мене до себе, і тоді ми не почувалися безталанними. Вже тоді я вірив, що буду опорою лише для матері, і добре розумів, яка вона самотня.

Зрештою, всі жінки самотні, ось чому я так легко підчіплюю їх на гачок, але ніхто з них у цьому не признається й напускає на себе, щоправда ненадовго, зневажливу міну: мовляв, мужчини — брудні тварюки. Що ж до мене, то я входжу з ними в контакт безпомильно, але за певних умов: передусім моя обраниця повинна мати якісь заощадження, жити сама, без утриманців, а, крім того, вважатися старою дівкою, що все-таки прагне вийти заміж; випадок з молодою вдовичкою, такою, як Місао,— виняток з цього правила. І Токіко, і Кадзуко, певно, зраділи від моєї обіцянки колись одружитися з ними. Хоч і було їм далеко до вродливиць, та час від часу я знаходив у них щось гарне і хвалив на всі заставки. Самозакохані мене не цікавлять, проте я не обминаю жінок з комплексом, що усвідомлюють якусь ваду у своїй зовнішності — вони вважають себе розумними, а насправді це не так, і їх легко прибрати до своїх рук. Трапляються й такі, що з вигляду недотепи, а на ділі виявляються кмітливими — я їх остерігаюся, бо вони небезпечні. До недоладних зовні і небагатих на розум я байдужий — з них мені нема жодної користі. Словом, я ходжу хисткою кладкою, що тримається на двох опорах: зацікавленні й користі, а тому перебираю й зупиняю свою увагу здебільшого на самотніх жінках, що б'ються в лабетах смутку.

Момоко з бару „Леда” — цікава жінка, такої самотньої я ще не зустрічав. Працює офіціанткою, а така холодна й непривітна, що далі нікуди, та в душі, напевно, жадає любові. До неї не підступишся,— здається, вона бачить тебе наскрізь; мабуть, розумна жінка, але, може, мені вдасться… тільки от…

Цікаво, чи все на світі має кінець? Навіть час перебування у пеклі, що вимірюється астрономічними цифрами, начебто не безмежний. Усі люди вмирають — це зрозуміло, але чи можна сказати, що поки ми живемо, якась річ зникає безслідно? Минуле не повернеться так само, як я до Місао, Савако, а від сьогодні й до Токіко, але чи можу я легковажно заявити, що все на цьому закінчилося? Моєї матері давно нема на цьому світі, та чи маю я право сказати, що вона для мене перестала існувати? Що Аа-тян дивилася на мене з-під павлонії — це вже належить минулому. Вона покинула мене — сталося й таке. Та чи справді все це не залишило по собі жодного сліду? Навіть якби мені й не судилося побачити її вдруге, все одно її силует в ореолі світла на ґанку ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Мабуть, ніщо в людському житті не пропадає, а то виринає, то пірнає в стрімкому потоці часу.

Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня — і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,— сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

В о н о завжди важило на мене. Як тільки я на мить розслаблялася, в о н о добувалося з глибин мого єства і ставало до невпізнання схожим на мене. Та хіба я могла й о м у опиратися, кажучи вголос, що в о н о мені осоружне? Якби в о н о з'явилося ззовні, то я напевно щось придумала б. Якби й о г о було видно або чути. А то ж в о н о вихлюпнулося непомітно зсередини — так само невблаганно, як після заходу сонця настає ніч, як од вітру шелестить листя на деревах, а все навколо біліє, коли падає сніг. Я нічого не помічала, коли