Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати – їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.
Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.
– Ждатимеш? – запитав він, потискуючи її руки.
– А ти сумніваєшся?
– Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!
– Дуже він мені треба!
– Багатий же!
– Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний! – і поцілувала в уста. – Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!
Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.
Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.
7На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.
Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен – усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.
Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.
– Стій! Куди їдеш?
– На переправу, служивий, – спокійно відповів Хуржик. – Нам треба на той бік!
– Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!
– Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!
– А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?
– Государиня? В Крим? Ні, не чував.
– Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто – і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!
– Понімаю, – не дуже охоче відповів Хуржик. – А коли ж ми переправимося?
– От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!
– А якщо вона затримається тут на тиждень, то що – й нам загорати тут тиждень?
– Невелика цяця – позагораєш! – Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: – І не патякай багато! Повертай голоблі – і марш звідси!
Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд. Капрал верескнув:
– З дороги, холопи! А то стрілять буду! – І подав солдатам команду: – В ружйо!
Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята –