Маґнат - Галина Василівна Москалець
Тут взяв слово господар, Яць, підвівшись зі свого місця:
— Добре, коли рід великий. Маю я три сини, як соколи, і дай Боже, Петрусю, щоб ти не спинився на доньці, а пристарав ще сина, та й не одного. Чи не час нам показати новохрещену Катерину, аби мати й дитя могли спочити? А тоді будемо гоститись далі. Жаль мені, що наш кум, пан Слуга з Добромиля, мусить зараз виїжджати в далеку дорогу. Дякую за честь і п’ю до тебе, пане Слуго!
— А я до тебе, пане Яцю!
До світлиці увійшли дві куми з розчервонілими, як ягідки, лицями. Одна несла дитину, а друга тацю зі збанком і чарою. Я зрозумів, що то має бути, бо в нас теж є подібний звичай, тільки подарунки для немовляти кладуть до колиски.
Спершу дитя піднесли до діда. Той поклав на тацю кілька золотих і випив чарку:
— Рости здорова!
Потім піднесли до другого діда, непримітного шляхтича, маленького і сухенького, від якого я не чув ні слова. Потім дійшла черга на мене і я вийняв перлові кульчики. По тому, як зблиснули очі в обох кумась, я зрозумів, що вгодив.
— Пощо пан так тратився? — прошепотів мені на вухо Яць, але я нічого не відповів чоловікові, що врятував мені життя.
Священик не мав би дарувати нічого, проте поклав на тацю невеликий, але дуже гарно вималюваний на дошці образ святої великомучениці Катерини з колесом, і люди схвально загомоніли, а мені щось здушило в горлі. Які ж вбогі наші православні отці, застрашені католицькою шляхтою, обтяжені потомством, невчені! Лиш той, хто приймає убогість Христа за цноту, не здригнеться при виді сих залатаних ряс. Я не про отця Даниїла, бо, маючи такого Яця при собі, він ніколи не буде голодувати й ходити в лахмітті. Темнота мусить освітитися любов’ю пастиря, а якщо той сам темний і затурканий, то нащо він здався? Страшна думка, але її можна стосувати до кожного, хто, впавши у нужду тілесну, приводить туди і свою безсмертну душу. Хто йому винен? Лиш він сам. Звідси й погорда одних людей до інших.
Тут приступив купець, якого так дивно звали — Слуга з Добромиля, — й поклав на тацю… квіт. Чи мені привиджується? Ні, то була правдива біла ружа, що часто цвіте у панських садах влітку. Диво-дивне. Не намисто, не гроші, не сувій тонкого полотна, а квіт посеред зими! Люди кинулись, обступили, а священик перехрестився і похитав головою. Мені враз стало душно, перехопило подих, і я вийшов зі світлиці. Був уже вечір, блимали дрібнесенькі зорі, й усюди панувала темрява.
— Михайле! — крикнув я, хоча й не сподівався, що швидко знайду гайдука, але він легко відділився від купки людей, що стояли коло оборогу.
— Треба їхати додому, — сказав я. — Йди спитай, чи хтось мене з Павлом не відвезе. А я тим часом пошукаю малого.
Михайло позичив сани, а малий спав на печі, то я вирішив його не будити.
Коли ми виїхали з села, я спитав гайдука:
— Що то за чоловік Слуга з Добромиля? Що ти про нього знаєш?
— Я не звідціля, вашмосць. Нічого не знаю, — коротко відповів Михайло, хоча по голосу я відчув, що він знає.
— А як хтось дає новорожденній дитині квіт на хрестини, що се значить?
— Се така ворожба. Як квіт, поставлений у воду, зов’яне до трьох днів, то дитина не проживе й трьох тижнів, а як не зов’яне, то житиме довго.
— Недобре ворожіння, — здригнувся я. — Не хотів би я знати таке наперед.
— Ліпше знати, аби не прив’язуватися до дитини, яку Бог забере собі.
— Се ти так кажеш, бо молодий, своїх дітей не маєш! — дорікнув я.
— Кажу так, як є, вашмосць! — огризнувся Михайло. — Квітку на тацю кладе не абихто, а ворожбит. Але зараз зима, де той квіт візьмеш?
Я не став нічого говорити, та ще й надворі проти ночі. Був вельми подивований з того, що бачив. А може, я то сам собі вимислив? От лихо! Трохи примара ясновельможного відступила, ніхто мені не докучав витрішками — новий клопіт маю, цур тобі та пек! Не може один чоловік стати тінню другого чоловіка. Ну, пройдуся я в тій процесії, чи проїдуся у панськім візку з відкритим верхом у одежі покійного ясновельможного — і до мене так робили, се лиш чудернацький звичай. А там покину Добромиль, повернуся до сина, може, ще все налагодиться, жаль мій великий перетреться…
Михайлу я велів завести коня до стайні, але він сказав, що поїде назад і, може, навіть переночує в Tеpновій, якщо я дозволю, а вранці з Павлом вернеться назад. Не знаю чому, але я відчув велику полегкість. Отже, Михайла не приставили, аби стеріг мене, забагато честі було б, подумав я.
XIII
Назавтра довелось мені забути про той дивний випадок на хрестинах. По сніданню вийшов я подихати свіжим повітрям, коли раптом гукнув мене пан Томаш, маршалок боневицький.
— Пане Северине, мушу з вами поговорити!
Вигляд у нього був стривожений. Він повів мене до якогось покою. Там стояли скрині, шкуратяні торби і згорнутий килим — усе з кабінету покійного ясновельможного. Видно, знайшовся покупець на Боневичі, назад дороги немає.
Маршалок наказав принести грітого пива з цинамоном та різними приправами, відпустив слугу, а тоді мовив тихо:
— Потребую панової помочі!
— Завжди готовий допомогти, — відказав я щиро.
— Приємно мені се чути. Нам разом довелося пережити тяжкі часи, і я думав, що вже все скінчилося, але… Є один клопіт.
Маршалок відпив добрий ковток, витер вуса й продовжив:
— Я хотів би спитати, про що мав бесіду пан з секретарем Стахом на тому тижні?
Я розгубився, а тоді згадав:
— А, у той день я ще питав вашмосць, чи не міг би чимось допомогти з паперами покійного ясновельможного, бо секретар йде зі служби й від’їжджає до кляштора в Самбір. А пан маршалок мені одмовив…
— Не одмовив, бо то не мені рішати! Я відповідаю за все те, що є в Боневичах, але ним не розпоряджаюся,
