Нестерпна легкість буття - Мілан Кундера
Він повернувся до своєї нової квартири, куди щогодини долинав дзвін із собору Сен-П'єр. Саме того дня йому привезли з магазину стіл. Він забув про Марі-Клод та її приятельок. Забув на якийсь час і про Сабіну. Сів до столу. Радів з того, що сам його вибрав. Цілих двадцять років він жив серед меблів, яких не вибирав. Усе залагоджувала Марі-Клод. Власне вперше він перестав відчувати себе хлопчиком, а став самостійним. Наступного дня мав прийти столяр, якому він замовив виготовити книжкові полиці. Вже кілька тижнів він креслив, розраховував їхні розміри й обмірковував, як їх розставити.
І раптом з подивом усвідомив, що не почувається нещасним. Фізична близькість з Сабіною виявилася для нього менш важливою, ніж він гадав. Значно важливішим був той золотий, той чарівний слід, який вона залишила в його житті і який нікому не пощастить у нього відібрати. Ще перед тим, як щезнути з його горизонту, вона встигла вкласти йому в руку Геркулесову мітлу, якою він вимів зі свого життя все, чого не любив. Неждане щастя, спокій, радість свободи і нового життя — це був подарунок, який вона залишила йому.
Втім, Франц завжди віддавав перевагу нереальному перед реальним. І наскільки він почувався краще в колоні демонстрантів (що, як я казав, всього лише театр і сон), аніж за кафедрою, звідки читав лекції студентам, настільки він був щасливіший із Сабіною, що обернулася на незриму богиню, аніж із Сабіною, з якою їздив по світу і за любов якої постійно побоювався. Подарувавши йому неждану свободу мужчини, що живе самотній, вона оточила його ореолом принадності. Він раптом став приваблювати жінок; одна з його студенток закохалася в нього.
Отак зненацька, за неймовірно короткий час, зовсім змінився його домашній побут. Ще недавно він мешкав у великій буржуазній квартирі із служницею, донькою та дружиною, а тепер займає маленьку квартирку в старому місті й майже щодня у нього лишається на ніч молода коханка. Йому не треба їздити з нею по готелях усього світу, він може кохатися з нею у власній квартирі, на власній постелі, в присутності своїх книжок і своєї попільнички на нічному столику.
Дівчина була ані бридка, ані гарна собою, зате наскільки молодша за Франца! І захоплювалася ним так само, як іще недавно він захоплювався Сабіною. Це не було неприємним. І хоча заміну Сабіни очкастою студенткою він міг, мабуть, уважати свого роду деградацією, його доброти вистачило на те, щоб оточити нову коханку ніжністю і по-справжньому батьківською любов’ю, якої, до речі, ніколи не міг виявити, бо Марі-Анн поводилася не як донька, а як друга Марі-Клод.
Одного дня він навідався до своєї дружини і сказав їй, що хотів би знову одружитись.
Марі-Клод похитала головою і сказала подумки: «Розлучення нічого не змінить! Ти нічого від цього не втратиш. Я залишу тобі все майно!»
— Мені до майна байдуже, — промовила вона вголос.
— Тоді про що йдеться?
— Про любов, — посміхнулась вона.
— Про любов? — здивувався він.
— Любов — це боротьба, — посміхалася Марі-Клод. — Я боротимуся довго. Аж до кінця.
— Любов — це боротьба? Я не маю аніякісінького бажання боротися, — сказав Франц і пішов від неї.
10
Після чотирьох років, проведених у Женеві, Сабіна оселилася в Парижі, але не могла пересилити меланхолію. Якби її хтось запитав, що з нею сталося, вона б не знала, що відповісти.
Життєву драму завжди можна виразити метафорою ваги. Ми кажемо, що на людину звалився якийсь тягар. Людина цей тягар витримує або не витримує, падає під його вагою, бореться з ним, програє або перемагає. Але що, власне, сталося з Сабіною? Нічого. Вона покинула одного чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її згодом? Мстив їй? Ні. Її драма не була ані драмою ваги, ані легкості. На Сабіну навалився зовсім не тягар, а нестерпна легкість буття.
Досі хвилини зради сповнювали її хвилюванням і радістю від того, що перед нею відкривається нова дорога, в кінці якої — нові авантюрні зради. Але що буде, коли ця дорога колись закінчиться? Можна зрадити батьків, чоловіка, любов, батьківщину, та коли вже нема ані батьків, ані чоловіка, ані любові, ані батьківщини, що ж іще можна зрадити?
Сабіна відчуває навколо себе порожнечу. А що, коли саме ця порожнеча була метою всіх її зрад?
Звичайно, досі вона не усвідомлювала цього, і це зрозуміло: мета, до якої прагне людина, завжди прихована. Дівчина, яка мріє про заміжжя, мріє про щось зовсім для неї невідоме. Молодик, який жадає слави, не знає, що таке слава. Те, що надає смислу нашим вчинкам, є завжди для нас чимось зовсім невідомим. І Сабіна також не знала, яка мета криється за її прагненням зраджувати. Нестерпна легкість буття — невже це і є ота мета? Після від’їзду з Женеви Сабіна значно до неї наблизилась.
Вона жила вже три роки в Парижі, коли одержала листа з Чехії. Писав їй Томашів син. Він якось довідався про неї, знайшов її адресу і звернувся до неї як до «найближчої батькової приятельки». Повідомив їй про смерть Томаша і Терези. Писав, що в останні роки вони жили в селі, де Томаш працював шофером вантажівки. Час від часу вони разом їздили до сусіднього міста й лишалися там на ніч у дешевому готелі. Дорога пролягала туди через пагорби, серпантинами, і вантажівка з ними впала з високого схилу. Їхні тіла були геть потрощені. Поліція потім установила, що гальма були в катастрофічному стані.
Сабіна не могла прийти до тями після цього повідомлення. Остання нитка, що зв’язувала її з минулим, була обірвана.
За старим звичаєм їй захотілось для заспокоєння походити по кладовищу. Найближче було Монпарнаське кладовище. Воно все складалося з хистких будиночків — малесеньких капличок, зведених над кожною могилою. Сабіна не могла збагнути, чому мертвим хочеться мати над собою цю імітацію палаців. Кладовище, власне, було марнославством, перетвореним на камінь. Замість того щоб стати після смерті розумнішими, мешканці кладовища були ще безрозсуднішими, аніж за життя. На пам’ятниках вони демонстрували свою значимість. Тут спочивали не батьки, брати, сини чи бабусі, а сановники і громадські діячі, носії титулів, звань і почестей; навіть
