Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

— Гаразд, докторе, — каже він. — Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.

Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.

Лікар сідає до нас і бере чарку- Бліда сестра просовує голову крізь двері.

— Я зараз не вечеряю, сестро, — каже лікар — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.

Лікареві років тридцять п'ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім'я Рольф.

— Як там фройляйн Терговен? — питаю я.

— Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного.

— Ні. Вона була така ж, як завжди. Може, трохи збудженіша, але ж ви кажете, що це від грози.

— Побачимо. У нас тут передбачити щось дуже важко.

Бодендік сміється.

— Безперечно, важко. Тут важко.

Я дивлюсь на нього. От тобі й християнин! Але тут мені спадає на думку, що його ж професія — піклуватися про людські душі, тому він дещо втрачає в почуттях за рахунок знань, так само як лікарі, медсестри і торговці надгробками.

Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається хмара з блідими краями. Я дивлюсь на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, і відкидає стару, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабели. «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був ще, поки не став ландшафтом у нашому розумінні — парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендіка, яке ще не було Бодендіком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як стало відповідати цьому імені? Чи ми щось знаємо про них? Чи ми потрапили в тенета понять і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає пра-вогонь, до якого ми більше не маємо доступу, тому що обернули його на тепло і вигоду, на вогонь у грубках і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство й твердині та ще, може, на турецьку лазню мокрої філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, поки самі не стануть для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, які зараз сидять, втупившись перед собою очима, чи тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові близьку їм грозу? Де межа, що відділяє хаос од порядку, і хто може її переступити й повернутися назад, а якщо комусь і вдалося, то хіба він щось пам’ятає про це? Хіба один спогад не стирається іншим? Хто божевільний, затаврований і вигнаний — ми з своїми межами, з своїм розумом, з своїм упорядкованим світоглядом, чи вони, в кому бушує хаос, хто відданий на волю безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б’ють блискавки, залітає вітер і падає дощ, тоді як ми пишаємось у своїх закритих кімнатах з дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що порядок? І в кого вони є? І чому? І хто уникає їх?

Бліда блискавка прорізала край неба над парком, і аж згодом почувся слабкий грім. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, пливе в ніч, що стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, аби схопитись і знищити плем’я карликів, котрим на деякий час вдалось прикувати їх. Освітлена кабіна в темряві, книги і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, запертий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках. А що, коли б їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони, зібравшись разом, зчинили б бунт, розбили замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть освітлену кімнату обмеженого, міцного духу, кудись у ніч, у те безіменне, могутнє, що стоїть за нею?

Я обертаюсь. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом з глибин, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, однак їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, а жах, чорна завіса перед самогубством, має у їхньому бутті своє визначене місце — е нього є назва, його можна класифікувати і тому він перестав бути небезпечним. Вбиває лиш те, що не має назви, або те, що зламало свою назву.

— Блискає,— кажу я.

Лікар озирається.

— Справді?

Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки зараз я починаю відчувати смак вина. Воно добре, ароматне, витримане й міцне. В ньому більше немає хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й так, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або інше, але вони можуть і перетворюватися одне на одне.

За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

Лікар підводиться.

— Почалось. Мені треба йти до тих, що замкнені.

Замкнених хворих ніколи не випускають надвір.