Бомбардир - Кирило Круторогов
Василь Пилипович, наш тренер, спочатку буквально мучив Сергія. Смикав, опускав, іноді навіть принижував перед усіма. Не знаю, чи був у цьому сенс – не беруся судити. Він працював старим способом, зате навчив його спортивної злості і ще – покладатися тільки на себе. Отоді, я гадаю, і почав складатися його характер: усе в гру, ані краплі енергії на порожні емоції.
– Будь-якому спортивному журналістові це відомо. Але не може ж людина жити взагалі без емоцій?
– Ви з ним коли-небудь бачилися? – Шевчук коротко глянув на мене.
– Так. Кілька разів.
– І яким він вам здався?
– Незворушним. Закритим. Навіть не уявляю, що могло б його роздратувати.
– Саме так. Дехто навіть вважав його флегматиком… Але бачили б ви його перед матчем! Як бомба вповільненої дії – може рвонути в будь-який момент або створити щось просто нереальне: класний прохід, фантастичний удар із тридцяти метрів… У грі він завжди непередбачуваний, а поза полем… Той, хто його не знає, скаже: цьому хлопцеві все по фіґу. І ніколи не зрозумієш, що в нього насправді на думці… Просто дивиться тобі в очі й мовчить…
– Він що-небудь розповідав про близьких?
– А мені досі здається, що їх у нього й не було. Таке собі самотнє звіря, до якого всім байдуже. Думаєте, це його пригнічувало? – Він знизав плечима, примружився.– Не знаю, не знаю… Двічі я запрошував його до себе в Новомосковськ на канікули. От кому він одразу сподобався, то це моїй мамі. Вона любила таких хлопців – серйозних, небалакучих. Які вміють забити цвях, пришити ґудзик, сорочку попрасувати, черевики начистити… Я був повним недбайлом, а Сергій вічно сунувся – то посуд помити, то картоплю почистити. І речі в нього завжди в порядку – усе розкладене, напрасоване. Мене це дратувало – здавалося, хоче догодити, підкреслити мою безалаберність…– Шевчук насупився, немов цей спогад викликав у нього смуток. Помовчав секунду, додав: – Мама недавно померла, усе ще свіже… А я в ті роки був цілковитою протилежністю Сергієві: хлібом не годуй, а дай відірватися, приколотися, викинути який-небудь фортель…
– А харківський період?
– Харків…– Його перервав дзвінок мобільного.– Перепрошую, я відповім… Слухаю! Так, тільки кажи швидше, я зайнятий. У мене людина з Києва, серйозна розмова…
Закінчивши, він відклав айфон.
– Я вимкнув звук, нас більше не потурбують. На чому ми зупинилися?
– Я питав про переїзд до Харкова й «Арсеналу»…– нагадав я.
– О’кей… Спочатку мене, Гайдука та Бондаря покликали в клуб на перегляд. І щойно ми опинилися в Харкові, одразу й вирішили: хай там що, а назад не повернемось. Нам було по п’ятнадцять, ціну собі ми вже знали, амбіцій вистачало. І хоч таке рідко трапляється, щоб троє з однієї команди підійшли тренерам, усі ми одержали запрошення. І відразу після нашого гуртожитку з тарганами й протягами опинилися в іншому світі.
Я завжди мріяв жити у великому місті, але після нашого райцентру з його двоповерхівками й приватним сектором Харків мене вразив. Півторамільйонний мегаполіс, потоки машин, торговельні центри, зовсім не відомі місця й розваги… загалом, купа спокус; а можливостей одержати, спробувати, побачити або купити все це – мінімум… Знаєте, навіть тепер, коли я об’їздив півсвіту, я все одно обожнюю великі міста. Для мене Нью-Йорк – реально найкраще місце на Землі, хай би там що про нього казали…
Так що Харків у порівнянні зі спортінтернатом здався нам раєм. Нас і ще трьох хлопців оселили в трикімнатній квартирі біля метро «Наукова», майже в самому центрі. Нам із Сергієм дісталася ціла кімната на двох. Чисто, зручно, є все необхідне для відпочинку. І ніякого нагляду, можна сказати – повна воля! – Мій співрозмовник відкинувся на спинку диванчика й широко розвів руки, немов намагаючись охопити всю цю волю.– І при тому – люта дисципліна. З нас від першого дня стали ліпити професіоналів. Один пропуск тренування без поважної причини – негайне відрахування. Запізнення на п’ять хвилин – зайва година в тренажерці, і до сьомого поту. Не особливо загуляєш, хоча ми таки примудрялися…
Я всміхнувся. Дещо про життя в клубних футбольних школах мені було відомо.
– Стипендія – чотириста гривень на місяць. Плюс десять баксів за кожну гру. Ми таких грошей раніше й уві сні не бачили – і передусім розжилися справжніми бутсами. Зі стоку, але майже новими. О, це був грандіозний кайф: вийти на поле в справжньому футбольному взутті!.. Нам видали повний комплект екіпірування: ігрова форма, кілька светрів, зимовий одяг, одяг для тренувань під дощем, футболки з емблемою клубу – усе по-дорослому! Ті, хто вже давно прийшов у команду, жартували з нас, але ми страшенно пишались і почувалися причетними до великого футболу… Що ви – клубна команда!..
Айфон завібрував і поповз по столу. Шевчук скоса глянув на дисплей, звів брову й натиснув відбій. Я встиг помітити: його доглянуті нігті вкриті безбарвним лаком.
– Так… Отже, основна команда «Арсеналу» тоді грала в другій лізі. І це після того, як у сезоні 2004–2005 вони вийшли на друге місце, а клубні боси передали право виступати у вищій лізі щойно створеному клубу «Харків». Пам’ятаєте цю історію?
Я ствердно кивнув.
– Донині не знаю, що за тим стояло,– розповідав далі він.– У всякому разі, нам постійно повторювали, що для клубу дуже важливо готувати талановиту молодь, власний резерв. Ну й чудово, хто б заперечував? Ми зі шкіри пнулися, сподівалися потрапити до основного складу – адже таке бувало і з молодшими хлопцями, а вже ми б себе показали…– Шевчук криво посміхнувся, його красивим, доглянутим обличчям ковзнула неприємна гримаса, а в голосі зазвучало щось схоже на іронію: – Але тут далися взнаки вік, гормони, відносна воля, міське повітря, врешті-решт… Сергій, найстійкіший із нас, і той не втримався… І стадний інстинкт, звичайно, так. Команда ж – не тільки колектив, але й маленьке плем’я. Не всякий ризикне відпасти й стать відщепенцем. Ну, ви розумієте, про що я…
Я розумів. І з дедалі більшою цікавістю
