Жити сьогодні - Христина Лукащук

– Ти ж сам усе добре чув, – промовила вона, і знову наче холодним крижаним вітром повіяло.

Ангел для певності подивився на кватирку – зачинена.

– Ти ж уважно слухав, що читала ця дівчина.

Та він ніяк не міг уторопати, до чого веде ця мала зайда.

– Твій підзахисний просто знехтував цією бідолахою. Найгірше, що він зігнорував її почуття. Такого не можна пробачити.

– Можливо, він просто не здатний на почуття?

– Ти ж, як ніхто, знаєш, що тільки мертві не здатні на почуття. Отже, він мертвий.

– Зачекай, не спіши, – благав ангел, аж раптом схаменувся, бо разом зі словами, що вилітали з її нерухомих уст, як важке каміння, збігали два тижні, відведені йому на порятунок цього чоловіка.

– Не квапся робити висновки. Ми ж нічого не знаємо напевне. Та й дівчина прийшла сюди не для того, щоб його картати, а щоб – подякувати. Прислухайся, прошу, до її голосу. Заплющ очі, і ти почуєш… – він заплющив очі, і все його єство немов благало її зробити так само.

– Ти або нічого не розумієш, або навмисне тягнеш час. Якщо ти справді мені не віриш, то слухаймо далі, – холодно мовила вона, навіть не глянувши в його бік, проте цього разу в її голосі пролунали нотки жалю.

Він і далі нічого не розумів. Але ж досі цей чоловік усе робив правильно. Він, напевне, і сам би так учинив. Та й не лише він.

Серйозний тон і вироки малої лягали одне на одного, мов допасовані цеглини, з яких вона зводила стіну, що розділяла цю кімнату навпіл. І схоже, ангел залишався поза нею. Те, що казала й робила ця дівчинка, було таке відверто доросле і аж ніяк не пасувало до її образу. Саме ця невідповідність примушувала ангела в усьому сумніватися. А це було небезпечно.

Дівчинка ледь помітно колихнулась і завмерла. Ангел лише встиг зауважити, що вона боковим зором безперервно стежить і за підвіконням, на якому він так зручно вмостився, і за всією кімнатою. Там, де вона стояла, на дерев’яній долівці з’явилася темна мокра пляма.

Молода жінка і не здогадувалась, що в неї аж троє слухачів. А може, й більше. Хтозна.

Жінка зачинила за собою двері і застигла, не знаючи, сміятись їй чи плакати.

Старий лікар одразу все зрозумів, згірк, проте силкувався цього не виказувати. А вона – мов навмисне – кинулась йому на шию і розридалася.

Притулив він її, по рудому волоссю своїми шорсткими долонями водить і, мов до малої дитини, промовляє:

– Все буде добре, все буде добре, дитинко люба, от побачиш.

Добре вивчив її за ті роки, що вони один дах над головою ділили. Не варто їй нічого радити, поки сама не попросить. Притулиться іноді до старого чи схилить чоло на плече, сховає лице в нього на грудях, зачаїться, мов мишеня, і навіть дихати забуде. Він її по голівоньці гладить і слова все однакові промовляє – «все буде добре». Інша б уже спалахнула – «яке там добре, і те не так, і се не сяк». А ця – ні, сидить, слухає, а потім кивне головою і прошепоче:

– Так, так, усе буде добре.

Заспокоїться, голову підніме, в щоку його, сивою щетиною порослу, поцілує, зірветься з крісла і до роботи береться. За кілька днів усі проблеми розв’яжуться. А які в неї проблеми? Її пацієнти. В того в гній збирається, в того шов після операції розійшовся, бо він, бачите, за дружиною скучив, а в іншого взагалі рана не гоїться, бо дружина покинула і йому не те, що до рани діла нема – до самого себе байдуже. То вона й гризеться – того погладить, тому слово добре скаже, а біля третього сама, власноручно, порається, навіть ночує, аби собі чогось не заподіяв. Коли пацієнт нарешті від виснаження засне, вона зникне кудись, а через кілька годин нову медсестру приводить, молоденьку, з такими блакитними очима, в яких увесь світ уміститися може, і до безнадійного її приставить. За тиждень-другий, дивись, а той безнадійний уже й одужав. Потім прийде додому і щасливо до лікаря старого:

– А таки правду ви казали. Все буде добре. Дякую вам.

І знову цілуватися.

– Та скільки можна діда цілувати? Ти мене в гріб своїми цілунками заженеш. Ще тільки цього мені бракувало. Чи, може, хочеш, аби хата тобі моя зосталася? То хоч пропишися. Бо як помру, державі зостанеться. Не знаю, чи з державою тобі так буде добре, як зі мною. Чи схоче вона з тобою цілуватися, – бурчить і всміхається у вуса.

А сам аж терпне від болю. Бо ще як практиканткою до них у лікарню прийшла, він із першого погляду закохався в її руде волосся, у голос дзвінкий, сміх гортанний. І тепер, коли цілує його з вдячності, відсторонити її мусить, бо ледве стримується, щоб не схопити її в оберемок та над землею разом із нею злетіти. Повести її за собою і свою любов нерозтрачену, ніжність збережену до ніг покласти, дбайливістю огорнути, спокоєм укутати… Та добре розумів, що літа вже не ті. Хоч сам іще доволі дужий чоловік і зміг би собі з нею раду дати, та чи надовго. Знав і те, що послухала б його, підкорилася. Бо вже так давно разом живуть, що й звикнути одне до одного встигли. Та не було в її очах того, що понад усе в житті хотів би в них побачити. Тієї іскри, що вогонь запалює, в якому й згоріти не шкода.

Може, він і справді старомодний, не раз йому друзі казали.

Гладить її по волоссю і чує, що серце в нього холоне. Ні, не болить. Не ниє. Відмирає поволі. Сталося те, що й мало статись, але все одно надіявся, що удвох вони віку доживатимуть. То й що з того, що жодного разу до неї не торкнеться. А йому й не треба, аби тільки знати, що й ніхто інший цього не зробить.

Може б так і сталося, якби не та автокатастрофа. День і ніч тільки про непритомного чоловіка й мова. Дивувалася, мовляв, інший би вже або помер давно від таких пошкоджень, або оклигав. А цей ні, лежить непритомний і ледве дихає. Хоч які ліки йому вводять – жодної реакції, і пальцем не поворухне.

А потім на слідчого її перемкнуло. І такий він спокійний, і такий голос у нього приємний, а сама шаріється й очі мружить. Старий лікар до