Джерело - Айн Ренд

Він писав, що архітектура — найвидатніше з усіх мистецтв, оскільки вона анонімна, як і все величне. Писав, що світ має чимало відомих споруд, але лише кількох уславлених будівельників, і так має бути, позаяк жодна людина ніколи не створювала нічого важливого в архітектурі чи деінде. Ті кілька людей, імена яких дожили до нашого часу, насправді були самозванцями, які експропріювали народну славу, як дехто експропріює багатство. «Вдивляючись у пишноту старовинного монумента і приписуючи цей здобуток одній людині, ми беремо на себе провину за духовну підміну. Ми забуваємо про армію майстрів, невідомих та неоспіваних, які передували цьому митцю у темряві віків, які смиренно гарували — увесь героїзм смиренний, — і кожен вносив свою маленьку частку до загальної скарбниці свого часу. Видатна будівля — це не особистий винахід того чи того генія. Це лише вияв сили людського духу».

Він пояснював, що занепад архітектури почався тоді, коли приватна власність витіснила общинний дух Середньовіччя, і що егоїзм приватних власників, які будували лише задля задоволення власного поганого смаку («кожен власний смак є поганим смаком»), зруйнував планомірність міст. Він демонстрував, що не існує такого поняття, як свобода волевиявлення, адже всі творчі імпульси людей обмежені, як і решта, економічною ситуацією епохи, в якій вони живуть. Він захоплювався всіма визначними історичними стилями, але застерігав від безглуздого їх змішування. Він відмахувався від сучасної архітектури, мовляв, «досі вона була лише примхою поодиноких індивідуалістів, не створила жодних зв'язків із великим, спонтанним народним рухом і, внаслідок цього, не заслуговує на увагу». Він пророкував прихід кращого світу, де всі люди стануть братами, а їхні будинки — гармонійними і схожими один на одного, зведеними у видатних традиціях Греції, «матері демократії». Він зумів навіяти — без відчутного відхилення від спокійної відчуженості свого стилю, — що кожне слово цієї книги писано рукою, що тремтіла від емоцій. Він закликав архітекторів облишити власницькі прагнення особистої слави, а натомість присвятити себе утіленню настроїв народу. «Архітектори — це слуги, а не керманичі. Вони мусять не вдовольняти своє маленьке его, а виражати душу своєї країни і ритм свого часу. Вони повинні не гнатися за оманою особистих примх, а шукати спільний знаменник, що наблизить їхню роботу до серця мас. І архітектори, шановні мої друзі, не повинні запитувати чому. Вони повинні не керувати, а бути керованими».

Реклами «Проповіді в камені» рясніли відгуками критиків:

«Неймовірно!»

«Дивовижний порив!»

«Неперевершена праця в історії мистецтва!»

«Ваш шанс познайомитися з прекрасною людиною і глибоким мислителем!»

«Обов'язкове чтиво для кожного, хто претендує називатися інтелігентною людиною».

З'ясувалося, що на це звання чимало претендентів. Читачі отримали ерудицію без навчання, авторитетність без витрат, судження без зусиль. Було приємно дивитися на будинки і критикувати їх із виглядом фахівця, пригадуючи сторінку чотириста тридцять дев'яту; провадити мистецькі дискусії й обмінюватися тими ж цитатами і з того ж таки розділу. Незабаром у вишуканих вітальнях залунало: «Архітектура? О так, Еллсворт Тухі».

Згідно зі своїми принципами, Еллсворт Тухі не згадав у тексті імені жодного архітектора — «міфотворчий метод в історичному дослідженні, обожнювання героїв — завжди був мені огидний». Прізвища з'являлися лише в примітках. Кілька разів було згадано Ґая Франкона, «який схильний надмірно прикрашати, але заслуговує на похвалу за вірність суворим традиціям класицизму». В одній із приміток ішлося про Генрі Камерона, який колись був «знаний як один із засновників так званої сучасної школи архітектури і відтоді цілком заслужено забутий. Vox populi vox del»[3].

У лютому 1925 року Генрі Камерон припинив працювати.

Протягом усього року він знав, що цей день таки настане. Не говорив про це з Рорком, але вони обидва все усвідомлювали і, ні на що не сподіваючись, працювали далі — стільки, скільки було можливо. Протягом останнього року їхньому бюро крапнуло кілька замовлень — дачні будиночки, гаражі, перебудова старих споруд. Вони хапалися за все. Але перестали надходити навіть такі замовлення. Труби всохли. Воду вимкнуло суспільство, що його рахунків Камерон ніколи не сплачував.

Сімпсона і старигана з приймальні вже давно розрахували. Залишався тільки Рорк, який незворушно сидів зимовими вечорами і дивився, як Камеронове тіло важко сповзає на стіл, як його голова спочиває на розкинутих руках і як поблискує під світлом лампи пляшка.

Одного лютневого дня — Камерон протягом кількох тижнів не вживав алкоголю — він потягнувся до полиці по книжку і зненацька впав до Роркових ніг. І не зміг підвестися. Рорк забрав його додому. Викликаний лікар повідомив, що спроба хворого встати з ліжка дорівнює смертному вироку. Камерон це знав. Він нерухомо лежав головою на подушці, слухняно витягнувши руки вздовж тіла. У його застиглих очах була порожнеча. Потім він запитав:

— Говарде, ти закриєш бюро замість мене?

— Так, — відповів Рорк.

Камерон заплющив очі та більше нічого не сказав, а Рорк просидів цілу ніч біля його ліжка, не знаючи, спить старий чи ні.

Звідкілясь у Нью-Джерсі з'явилася Камеронова сестра. Це була лагідна стара леді з сивим волоссям, тремтячими руками й обличчям, яке ніхто не міг запам'ятати, тиха, покірна і безпорадна. Вона мала крихітний дохід і вирішила забрати брата до свого будиночка в Нью-Джерсі. Вона ніколи не виходила заміж і не мала у цьому світі нікого; цей тягар її не потішив і не засмутив, здатність відчувати жінка втратила багато років тому.

У день від'їзду Камерон простягнув Роркові листа, якого написав уночі, написав через силу, схилившись спиною на подушку, на старому кульмані, що лежав на колінах. Лист було адресовано відомому архітектору — це була рекомендація для Рорка. Рорк прочитав її й, дивлячись на Камерона, а не на власні руки, розірвав листа навпіл, склав уривки докупи і знову їх розірвав.

— Ні, — сказав Рорк, — ви не проситимете їх ні про що. Не турбуйтеся за мене.

Камерон кивнув і трохи помовчав. Потім сказав:

— Говарде, ти зачиниш бюро. Як оплату за оренду нехай візьмуть меблі. Але ти забереш малюнок, що висить на стіні у моєму кабінеті, й надішлеш його мені. Лише це. Решту спали. Усі папери, течки, креслення, контракти — все.

— Добре, — сказав Рорк.

Міс Камерон прийшла з санітарами та ношами, і вони вирушили в кареті швидкої допомоги до порому. Біля входу на причал Камерон сказав Роркові:

— Тепер повертайся.

І додав:

— Говарде, приїжджай до мене… Не надто часто…

Рорк повернувся і пішов геть, а Камерона винесли на пірс. У цей сірий ранок