Джерело - Айн Ренд
Він звертався на факультети журналістики. Ніхто не відгукнувся. Студенти одного коледжу надіслали йому спільну резолюцію: «…Починаючи наш робочий шлях зі свідомістю професійної гідності, присягнувши собі підтримувати честь професії, ми заявляємо, що ніхто з-поміж нас не поступиться самоповагою і не погодиться на пропозицію від вас».
Редактор відділу новин залишився на робочому місці; редактор міських новин пішов. Вайненд виконував обов'язки редактора відділу міської хроніки, випускового редактора, телеграфіста, літературного редактора і кур'єра. Він не виходив із будівлі та спав на дивані в кабінеті, як у перші роки існування «Знамена». Без піджака і краватки, у розхристаній сорочці, він бігав сходами вниз-угору, і його кроки торохкотіли, наче кулеметна черга. Залишилося лише два ліфтери, решта зникли, і ніхто не міг сказати, коли і чому — з симпатії до страйкарів, зі страху чи зневіри.
Алва Скаррет не міг зрозуміти незворушності Вайненда. Бездоганний механізм — а саме це слово, здавалося Скаррету, найбільше личить Вайнендові — ніколи не працював краще. Його слова були стислі, команди — швидкі, рішення — миттєві. В гармидері друкарських верстатів, свинцю, бруду, чорнила, зіпсованого паперу, неприбраних кабінетів, спорожнілих столів, уламків шиби, яку хтось із вулиці розбив цеглиною, Вайненд метався, наче мав двійника, що діяв поза часом і простором. «Він не із цього світу, — думав Скаррет, — бо не схожий на сучасну людину. Ось воно що — він не схожий на сучасну людину, і байдуже, які штани він носить, — він нагадує постать із готичного собору. Голова патриція, скинута вгору, сухе обличчя, обтягнене шкірою. Капітан корабля, про який усі, крім самого капітана, знають, що судно йде на дно».
Алва Скаррет залишився. Він не міг второпати, що все це відбувається насправді, він тинявся довкола у цілковитому ступорі; щоранку, під'їжджаючи до редакції та бачачи пікети, він дивувався. Він жодного разу не постраждав, якщо не зважати на кілька гнилих помідорів, пожбурених у вітрове скло автомобіля. Він намагався допомогти Вайнендові; намагався виконувати власні обов'язки та обов'язки ще п'ятьох працівників, але не міг впоратися з поточними щоденними справами. Потроху він розвалювався на шматки, розповзався по швах, неспроможний знайти відповіді. Він усім заважав, перериваючи їх запитаннями: «Але чому? Чому? Так зненацька?».
Він звернув увагу на медсестру в білому халаті, яка розташувалася у фойє, — на першому поверсі влаштували пункт невідкладної допомоги. Він побачив, що вона несе до сміттєспалювальної пічки кошик, напханий закривавленими бинтами і ватою. Він відвернувся; його знудило. Не від самого вигляду, а від страхітливого, інстинктивного відчуття: ця мирна будівля — така безпечна, з охайно начищеними підлогами, респектабельне й доглянуте місце, де виконували такі раціональні справи — писали статті, укладали угоди, узгоджували рекламу дитячої білизни і розмовляли про гольф — лише за кілька днів стала місцем, що його коридорами носять закривавлені ганчірки. «Чому?» — запитував у себе Алва Скаррет.
— Я не можу зрозуміти, — монотонно дзижчав він до всіх навколо, — як Еллсворт отримав таку владу… І це Еллсворт, така культурна людина, ідеаліст, не якийсь там брудний, немитий радикал, такий товариський і дотепний, а який ерудований! Людина, яка весь час жартує, не може мати схильності до насильства — Еллсворт цього не хотів, він не знав, до чого це призведе, він любить людей, я готовий закластися на останню сорочку за Еллсворта Тухі.
Одного разу він наважився запитати у Вайненда:
— Ґейле, чому ти не розпочнеш перемовини? Чому принаймні не зустрінешся з ними?
— Стули пельку.
— Але ж, Ґейле, можливо, в дечому вони мають рацію. Вони журналісти. Ти знаєш, що вони боряться про свободу преси…
І він побачив вибух гніву, що останні дні очікував на нього та якого, здавалося, безпечно уникнув — спалах іскри в блакитних зіницях, сліпі блискучі очні яблука на обличчі, риси якого раптом загострилися, тремтячі руки. А ще за мить він побачив те, чого не бачив ніколи досі: Вайненд придушив цей спалах, без жодного звуку і без полегшення. Він побачив, як від зусиль опанувати себе на Вайнендових виличних западинах виступив піт, а його руки на краю столу стиснулися в кулаки.
— Алво… якби я не просидів тиждень на сходах «Газети»… де була б та преса, свободи якої вони так жадають?
Полісмени чергували назовні й усередині будівлі. Це допомагало, але не надто. Однієї ночі хтось кинув у двері головного входу пляшку з кислотою. Рідина випалила шибу на першому поверсі й залишила потворні плями на стінах. Пісок у двигуні вивів із ладу один із друкарських верстатів. Крамницю делікатесів, що її власник рекламувався у «Знамені», розгромили. Чимало дрібних рекламодавців перестали подавати оголошення в газеті. Вантажівки Вайненда розбивали. Одного водія вбили. Але страйкарі з профспілки концерну Вайненда виступили проти насильства; профспілка їх не ініціювала; більшість її членів не знали, хто до цього причетний. «Нові кордони» побіжно згадали про прикрі ексцеси, але приписали їх «спонтанним вибухам праведного народного гніву».
Гомер Слоттерн, від імені групи, що називала себе ліберальними бізнесменами, надіслав Вайненду листа про розірвання рекламних договорів. «Ви можете позиватися на нас до суду, якщо бажаєте. Але ми вважаємо, що маємо законне право скасувати угоди. Ми підписувалися на розміщення реклами в газеті з визнаною репутацією, а не в осудженому суспільством засобі інформації, що привів до наших дверей пікети, руйнує наш бізнес і який ніхто не читає». До цієї групи увійшла більшість заможних рекламодавців «Знамена».
Ґейл Вайненд стояв біля вікна свого кабінету і дивився на місто.
«Я підтримував страйки, коли це було небезпечно робити. Усе своє життя я боровся з Ґейлом Вайнендом. Я ніколи не очікував дожити до такого дня чи такого повороту подій, коли мені доведеться сказати — як кажу це зараз, — що я на боці Ґейла Вайненда», — написав у «Хроніці» Остін Геллер.
Вайненд прислав йому записку: «Чорт вас забирай, я не просив мене захищати. Ґ. В.».
«Нові кордони» назвали Остіна Геллера «реакціонером, який продався великому бізнесу». Леді з інтелектуального товариства називали Остіна Геллера старомодним.
Ґейл Вайненд стояв за столом у відділі міських новин і, як завжди, писав передовиці. Уцілілий персонал не помічав у ньому змін: жодного поспіху, жодних спалахів гніву. Ніхто не зауважив, що в нього з'явилися нові звички: він почав заходити до друкарні й довго дивився на білу пару, що її вивергали гуркітливі гіганти, і прислухався до їхнього брязкоту. Він підбирав свинцеві матриці з підлоги набірного цеху і неуважно крутив їх
