Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Маючи такі можливості, він, Аркадій, звичайно, не стане забавлятися у патріотизм. Замість видати дочку за якогось голоштанька з «тітель оне мітель», він радше віддасть її полякові з добрим становищем.
Хай тоді від злості зі шкури лізуть оті доморослі патріоти. Хай! Побісяться, побісяться — і перестануть, а для нього таке подружжя було б скріпленням його позиції, а тим самим — підсиленням його особистого авторитету.
Легше звільнити з роботи отця каноніка Річинського, ніж ксьондза Річинського, свата воєводи чи міністра. В його домі відтепер пануватиме не тільки лояльний, але й сердечний дух до Польщі як до держави.
Поруч Шевченка знайдеться місце і для Сенкевича, аякже!
Аркадій поволі приходить до переконання, що його неприязнь до поляків походила, правду сказати, лише від того, що польський уряд ущемляв матеріальні інтереси його родини.
Еге ж, прагнув зміни, прагнув української, а не польської держави, бо в українській державі при тому самому суспільному укладі його дочки могли б повиходити заміж за впливових службовців, за високих військових чинів.
Але тепер, коли це дає Польща, то на біса йому здалася ота Україна!
При Польщі як-не-як хлоп маленький, а у своїй державі, не бійся, підніс би голову! Вважав би: раз має свою державу, то тим самим настала й пора для його хлопської правди та волі. Хіба в 1919 році в короткий період існування Західноукраїнської Народної Республіки не знайшлися серед отих хлопів мудрагелі, що почали вимагати законів про розподіл землі й націоналізацію лісів? І коли дивитись на справу з перспективи часу, хто знає, чи не є спасінням для Галичини той факт, що вона опинилася в межах Речі Посполитої?
Слушно, зовсім слушно поступає Другий відділ[36] що хоче на постах управляючих лісами мати надійних людей. На цій ділянці господарства доводиться мати справу з армією лісорубів, отими прихвоснями робочого класу!
Дасть їм Аркадій Річинський «робочий клас», аж в очах їм потемніє від того!
Го-го, він примусить їх танцювати під його дудочку, аж любо буде глянути! Головне — вміти витримати. Ліс, слава богу, це не лан пшениці, що погрожує осипанням зерна, через що поміщик рад не рад, а інколи йде на переговори із збунтованою голотою. Ліс може почекати.
Але Аркадій хоче бачити, як довго їх животи зможуть чекати. Про ліс є приповідка, що пан спить, а ліс росте. Це раз. По-друге, Аркадій докладе всіх зусиль, застосує всі засоби дипломатії, використає весь свій ораторський талант для того, щоб переконати преосвященного, що й на тартаках, і в лісі потрібна новітня техніка.
Новітня техніка, зрозуміло, скоротить живу людську силу бодай на п'ятдесят, а то й більше процентів. Машини обслуговуватимуть певні люди, свої люди! Аркадій забезпечить їм пристойне існування. Зробить з них робітничу аристократію, елемент, на який можна з довір'ям опертись на випадок будь-яких непередбачених заворушень в країні. А державі, урядові хіба не потрібні такі опорні пункти серед цього політичного трясовиння? Звичайно, що потрібні, а звідсіль — логічний висновок: чим більше він, Аркадій Річинський, створюватиме таких опорних пунктів, тим більшими будуть його заслуги перед польським урядом і тим більше вдячності йому з боку того уряду…
І Олена оживе в лісі, — знову зійшов він на ідилію. Часто відчував наче докір по відношенню до неї за те, що відірвав її від лісу, природи і замкнув у міських мурах. Тепер вона зможе жити в лісі від травня до жовтня. І тут же уявив собі її з опущеною косою, босоніж, у світлому платті: з почепленим на шиї ситом, вона зриває в садочку рожу для варення. Такою, якою він уперше побачив її у лісництві. І Катруся зможе кожного літа приїздити туди з дітьми…
— Так! — стукнув енергійно долонею по столу. — Буде діло!
* * *
Вишнянський кооператив міститься у нововідремонтованому будинку на горбку проти школи. Від дороги до крамниці ведуть глиняні, вирубані в землі сходи. Перед кооперативом росте кілька акацій. Влітку вони дають приємну тінь для тих, хто не хоче чекати на свою чергу у приміщенні. Стіни будинку сліплять очі білизною (не пошкодували рук жінки — члени, чи, як кажуть у Вишні, членкині, кооперативу!), а червоні віконниці з вирізаними сердечками здалека привертають до себе увагу.
Всередині цього чепурного домика ще краще: скляні шафи, набиті розмаїтим товаром, скидаються на іконостас. Прилавок, пофарбований у темно-червоний колір, пахне містом. Світло-жовта підлога ще відгонить живицею. Така чистота довкола, що аж сам собі видаєшся брудним. В кутку рукомийник і біла плювальниця. Цього досі ще не було в жодній сільській крамниці. Куток між прилавком і дверима завалений лантухами з білим борошном, цукром, крупами. Є навіть і риж. В протилежнім кутку стоїть бочка з гасом, лежать пачки з свічками, воском, жиром, милом, дьогтем.
На жердці над прилавком висять (мало що не заслоняючи очей крамареві) жіночі хустки, дорогі, шалінові, і дешеві, перкалеві, дитячі вбрання, стрічки різного кольору й ширини, панчохи, шнурки, дівочі прикраси. Зовсім як на ярмарку.
Проте вишняни не зовсім задоволені таким добробутом кооперативу. З заснуванням кооперативу у Вишні вийшло невеличке непорозуміння.
Справа в тому, що коли панове делегати приїздили з міста закладати у Вишні кооператив, вони запевняли народ, що кооперація виведе бідняків з нужди і битим шляхом поведе простісінько до добробуту. А для того, щоб так сталося, кожному селянинові треба внести пай, тобто стати членом кооперативу. Що більше буде членів кооперативу, говорили ті панове, тим скоріше прийде у Вишню добробут.
А що у Вишні чимало таких, що їм у печінки в'їлися щорічні голодні переднівки, то можна сказати: всеньке село рушило записуватись в члени кооперативу.
Та незабаром виявилося, що отой добробут прийде не так скоро, як декому здавалося. Насамперед кооператив мусить сплатити борги, що їх потягнув за собою ремонт приміщення та обладнання. А оскільки в кооперативі відповідають всі за одного, а один за всіх, то нові члени в додаток до рожевих мрій отримали ще й по юридичній пайці боргу.
Зрозуміло, такий нежданий поворот викликав обурення серед новоявлених кооператорів.
Скориставшись з не зовсім прихильних до кооперативної справи настроїв, крамар-приватник скинув півгроша на шматку мила та по грошу на літрі гасу, і менш свідомий елемент знову потягнувся до Мошка.
За жінками пошкандибали й деякі чоловіки, бо Мошко їм скинув по п'ять грошів на літрі горілки. Вони визнавали, що горілка в Мошка гірша, ніж у кооперативі, але тут, мовляв, смачніше п'ється. Сам дух шинкваса додає людині апетиту!
