у кріслі, оксамитом оббитому, то скидавсь на черницю, що перебрала на себе всі муки й страждання, всю красу, увесь біль і всі насолоди земного буття і тепер ось складає хорали. Дівчата і хлопці обступали цю злотосяйну споруду, що весело, вишневоцвітно крутилась і скидалася на святилище втіхи, а довкруж танцював, зеленасто всміхавсь краєвид. Розбійник дістав із грудей своє серце, поглянув на нього, сховав і пішов далі, вниз у долину, де стояв серед парку замок і водограй серед озера, а в ньому водились форелі, в яких червонуваті цятки на спинках усміхалися так, як, буває, дівча в лихоманці, і ступив він до замку й попросив показати йому оту знамениту залу, де на гладенькій підлозі ще видно криваві сліди від минулих століть. Він поцікавився, що ті сліди означають, і йому радо повідали все, що можна було зрозуміти. Той замок уславивсь як найбільший і найгарніший у цілій окрузі, і тоді наш миролюбець вирушив, отже, далі, і квіти в траві спочатку зненацька жахливо повиростали, як дерева у пралісах казкового первобутнього світу, а потому прибрали знову звичайного вигляду. Із затінку вийшло троє дівчат, вони заспівали пісню про смирення і гордощі, про іронію долі і про її мінливість, а трави їм вторили своїми трав’яними, рослинними голосами, і та милозвучна, чарівна та пісня линула до піднебесся і наростала, і її звабна мелодія, слова її надили вухо розбійника. Він підійшов до дівчат, скинув свого капелюха й подякував їм, а тоді попростував далі; і звідусіль, шляхами всіма і дорогами надходили, гуляючи, люди, і в річці, що неквапно котила свої зеленаві води, вони купались, і їхні тіла світилися, а над старим критим місточком шугали ластівочки, а біля шинку у скверику ставили п’єсу. Якийсь час розбійник спостерігав виставу з’їв порцію шинки, перемовився кількома словами з якоюсь дівчиною і повернувся до міста, де з годину простояв перед будинком, в якому колись розмовляв з Едіт, коли вона там ще була. Ввійти він не зважився — по-перше, боявся, що вона там, а по-друге, боявся, що її там нема. З трамвая зіходили люди, інші скакали на його приступку і зникали всередині. Дехто сидів на лавці, дехто походжав собі туди і сюди. «О, де ти?» — питав розбійник. Він просто-таки закохався у це запитання і раптом згадав про смішний випадок. Якось увечері він пішов на вечірку, вдаючи з себе чи не професора, що все ще шукає таке товариство, де можна знайти собі вигідний шлюб. І цей шлюб неодмінно мав бути вельми пристойним. І ось на канапці він уздрів там досить годящу особу. Людина тонкої натури, він збагнув це відразу. Отже, ця досить годяща особа сиділа неабияк збентежена і водночас весела. Вона міркувала: «Цікаво, чи з цього нарешті що-небудь вийде?» Звісно, це запитання її воднораз і лякало. Та не тільки вона годяща була для розбійника, тепер і розбійник був годящим, підхожим для неї і вже від першої миті також почувався збентежено. Ці двоє годящих одне для одного манірились і церемонились, бо відчували: всі довкола вбачають у них пречудову майбутню пару. І ось їм належало познайомитись ближче; на жаль, цього вони поки що геть не бажали, тож власники шлюбних агентств, усі звідники й звідниці поглядали на них співчутливо. Надто ж усім було шкода розбійника. А він удавав, немовби нічого не розуміє. Чи ж не зухвальство?! Адже до товариства обох так люб’язно запросили з надією впорати цю милу справу якомога скоріше. Щоправда, та, котру вважали підхожою, не була надто гожою. Саме тому її й називали підхожою. А що ж той віслюк, наш розбійник, — цього не розумів чи якраз навпаки, розумів надто добре? Вона йому видалась просто-таки квадратовою — та, котру всі тут так мило визнавали йому за підхожу. Либонь, вона і сама добре бачила, що для підхожої аж ніяк не підходить. Тож сиділа й розгублено поглядала в підлогу. Після того, як розбійник пішов, у товаристві казали: «Бач, на приманку не клюнув, страх як нечемно повівся із нами». Поки розбійник ще був на вечірці, всі прикидались, що від його поведінки вони просто у захваті. А тепер заходились картати його на всі спусти й заставки. А розбійник ґалантно провів ту годящу додому, хоч вона й далі водно не здавалась йому підхожою. Дорогою вона щось згадала, на щастя, про Рільке, та, хоч і знала про Рільке, годящою вже йому так і не стала. Ну й нехай!
Лебеді в озері побіля замку, фасад у ренесансному стилі… Де я це бачив? Правильніше сказати, де це вже бачив розбійник? Під старими деревами стояли драбини. Ними все товариство могло вилізти в будь-яку крону і під зеленим дашком влаштувати собі чаювання. І отой ресторанчик на самотньому пагорку, гайочки оті й берези чи якісь інші дерева… І альтана на схилі, хатина й низенька кам’яна огорожа, а у вікні мов завмерла у гордовитій поставі жінка і згори вниз поглядає суворо назустріч нежданим гостям. Гордощі — нерідко останнє у нас прихилище, хоч ми й не повинні до нього втікати. Ми повинні збуватися власних гордощів, бо вони — що тюремні ґрати, ми повинні вступати в розмови із найдрібнішими світу цього і в такий спосіб шукати спасіння. Адже спасіння — воно завжди осьдечки, навдивовижу близенько. Тільки ж не завжди ми його хочемо бачити. Ох, якби ж ми завжди, завжди бачили те, що може додати нам сили. «Ідіот!» — прошипіла вона на розбійника. Вона також страждала на гордощі й, коли прошипіла те слово, була просто до смерти гарненька. А отой Водограй добродійниць, що мальовничо красується посеред нашого міста, такого багатого взагалі на скульптуру! Одначе коли ж це сюди мимохідь зазирнув уже вдруге отой чоловік, щоб мене підбадьорити словом? Він, певно, знав, який молодий тоді був наш розбійник. І ось цей дурненький розбійник зненацька вигулькує знов, а я поруч із ним щезаю. Що ж, гаразд, а тепер — далі. А ще — отой хворий, що радо-радісінько гарував би до пізньої ночі, якби дозволяло здоров’я. Я чув, він дістав цілу купу принадних замовлень, які тепер не до снаги йому сповнити. Аж коли вже людина прикута до ліжка чи взагалі в домовині, до неї приходить весь світ із побажаннями, пошануваннями та пропозиціями і т. ін. Та ба — надто пізно! На здорових людей, бува, зляться — вони ж бо здорові! На веселих
