Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:

– Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!

– Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!

– Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.

Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.

– Что ти говоріш? А ключі?

– Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.

– Вєрно, – сказав Микита, – ключі у тєбя цельохонькі билі, а вот вори… тю-тю!

– А ти-то куда смотрєл? Ти же там бил?

– Мойо дєло сторона. Замок целий, а ключі у тєбя билі. Ну, іді в Приказ, что лі.

– Так ти говоріш, что замок целий і подкопа нє било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, чєрєз кришу?

– І криша цела.

– Чудєса!

Воєвода бушував у Приказі, коли туди прийшли дячок та Микита.

– Вот оні! – сказав піддячий.

Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав:

– Как же ето, что і замок целий, і подкопа нє било, а вори убє-жалі? А? Ти гдє вчєра бил? – грізно звернувся воєвода до дячка. – Говорі… Всьо равно узнаю. Гдє бил, ірод?

– В кабакє.

– Одін бил, аль єщьо кто с тобой пянствовал?

– Билі Ванька Стрєшньов да Сєліфошка Прозоров.

– Нєбось, в зєрнь ігралі? Прізнавайся, ігралі?

– Нє… Пянствовалі…

– Позвать сюда Ваньку Стрєшньова да Сєліфошку Прозорова. Ми тєбя на чістую воду вивєдєм, поганєц!

Воєвода одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.

– Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?

Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.

– Говорі, смєрд, ти випустіл казака?

В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.

– Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.

– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?

– Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.

– Ну, а двері он запєр?

– А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.

Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.

– А водку піл?

– А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.

– Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!

– Воля твоя, боярін. А я нєповінний, потому как замок целий.

У воєводи лишилося таке вражіння від допиту Микити, що той дійсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злісно думав воєвода, – Сємьонич?» Він знову узявся за дячка.

– А ти, рано лі ушол?

– Рано. Відно єщьо било.

– Так… А ключі куда дєл?

– Да нікуда нє дєл. Прі мнє оні всєгда.

– А в кабакє долго лі бил? Із кабака куда пошол?

– Нікуда нє ходіл. Домой прямо і пошол.

Дячок не пам’ятав, коли і як він дібрався додому, але якщо він опинився вдома, то значить – з шинку дійсно пішов додому.

Воєвода знову загасав по Приказу.

– Стрєшньов прішол… – сказав піддячий.

– А Прозоров гдє?

– Пьяний єщьо, боярин. Не добуділіся. Почітай, бочку води на нєго вилілі, а всьо нє бєрєт.

Видно було, що Стрєшньов був з великого похмілля. Він не глядів перед себе, коли, уклонившись, став перед грізні очі воєводи.

– Хороші – глянувши на Стрєшньова, сказав воєвода. – А єщьо син боярскій! Как смєрд, по кабакам шатаєшся! Іш, у тєбя лік разнєс-ло, ровно пчьоли тєбя покусалі!

– С горя, боярін, напілся.

– С какого такого горя?

Очі Стрєшньова блиснули диким гнівом.

– Обідно, больно, боярін, что помєр Дмітрій. Удавіл би того хохла своімі рукамі! Пусті мєня допросіть єго, боярін! Я із нєго, что угодно витяну!

– Опоздал, Ваня! Улєтєла птічка! Убьог казак!

– Как убьог? Да кто ж єго випустіл?

– А вот пойді, узнай, кто єго випустил. Ти скажи. Рано лі прішол в кабак Семьонич-то?

– Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.

– Что он говоріл?..

– Говоріл, что только что із сьезжей.

– А ключі у нєго билі?

– У нєго. Сам відєл.

– Із кабака нє отлучался лі куда дьячок?

– Нікуда. Прі мнє всьо врємя бил. І домой пошлі вмєстє. Ми єщьо с нім, помню, зашлі посмотрєть на покойного Дмітрія. А потом ми єго домой к женє свєлі…

– Кто ми?

– Ех, нє спрашивай, боярін. Баби там гулящіє – Ятрьона да Пє-лагєя.

– Правду говоріш, парєнь?

– А что мнє врать. Нє вєріш – спросі, там возлє покойніка пономарь із Успєнской бил. Бакаляром єго називают.

– Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбєгай кто-нібудь позові… Как єго? Бакаляра етого сюда! Да краль етіх пусть разищут да прівєдут в Пріказ.

Воєвода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.

Бакаляр ще не лягав спати, бо цілу ніч читав коло небіжчика, і стрільці, що шукали бакаляра, зустріли його на дорозі, коли він ішов додому.

У Приказі ніде було повернутися від свідків. Воєвода вигнав усіх геть з Приказу на двір і став допитувати свідків поодинці; але всі – і баби, і шинкар, і бакаляр засвідчили те, що й Стрєшньов. Воєвода аж волосся скуб з досади.

– Нє віноват, – тицяв він товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти нє віноват, тот смєрд нє віноват, Стрєшньов нє віноват, а кто ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?

Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.

– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.

– Ну, говорі, что прідумал?

– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.

– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?

– Знаю, – твердо сказав бакаляр.

Воєвода навіть одступив на крок від здивування.

– Знаєш? Ну, говорі,