Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Але король ще вірив у нього, і віра міцнішала в міру того, як суспільна думка, не переймаючись монаршим достоїнством, і його самого обвинувачувала нарівні з канцлером.
Отже, вони сиділи в Топорові, пригнічені та сумні, не знаючи до пуття, що робити, бо в короля було всього двадцять п’ять тисяч війська. Віци було розіслано занадто пізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною зволікання, чи не було це черговою помилкою непоступливої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром; так чи інакше, у ту хвилину обоє почували свою беззахисність перед міццю Хмельницького.
І найголовніше: не мали точних про нього відомостей. У королівському таборі дотепер не знали, чи вся ханська рать з’єдналася з військом гетьмана, чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із декількома тисячами ординців. Питання це було рівнозначним питанню: жити чи вмерти. Виступити проти Хмельницького в найгіршому разі король міг би спробувати ризикнути, хоча бунтівний гетьман мав удесятеро більшу силу. Чари королівського імені багато значили для козаків – страх перед ним, мабуть, був сильнішим, аніж страх перед ополченням, збіговиськом свавільної й ненавченої шляхти, – але якщо й хан приєднався до Хмельницького, нерозсудливістю було змагатися з такою силою.
Тим часом вісті приходили найсуперечливіші, напевно ж ніхто не знав нічого. Завбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, навмисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, щоб не дати королеві нагоди захопити «язика». Бунтівний гетьман такий виношував задум: залишивши частину війська під обложеним Збаражем, який доживає останні дні, самому з майже всією козацькою й татарською раттю зненацька напасти на королівське військо, оточити його і віддати короля в руки хана.
Так що не без причини лице короля в той вечір було темнішим хмари: ніщо болючіше не уражає монаршої гідності, ніж свідомість власного безсилля. Ян Казимир відкинувся в знемозі на спинку крісла, впустивши руку на стіл, і мовив, указуючи на мапи:
– Безглуздо це, безглуздо! Дістаньте мені «язиків».
– Нічого більшого й я не бажаю, – відповів Оссолінський.
– Роз’їзди повернулися?
– Повернулися ні з чим.
– Жодного полоненого?
– Навколишні тільки селяни, що нічого не знають.
– А пан Пілка повернувся? Він же неперевершений мисливець за «язиками».
– На жаль, государю! – озвався з-за крісла староста ломжинський. – Пан Пілка не повернувся й не повернеться – він загинув.
Запанувало мовчання. Король утупив похмурий погляд у палаючі свічки і забарабанив пальцями по столу.
– Невже вам нічого порадити? – промовив він нарешті.
– Треба чекати! – врочисто вимовив канцлер.
Чоло Яна Казимира взялося брижами.
– Чекати? – перепитав він. – А тим часом Вишневецький і регіментарії переможені будуть під Збаражем!
– Ще трохи вони протримаються, – недбало зауважив Радзєйовський.
– Помовчали б, шановний старосто, коли нічого доброго сказати не можете.
– А я саме хотів дати пораду, ваша величносте.
– Яку ж?
– Відправити треба кого-небудь під Збараж начебто до Хмельницького на переговори. Посол і довідається, чи там хан, а після повернення розповість.
– Не можна цього робити, – відповів король. – Тепер, коли Хмельницького оголошено заколотником і за його голову призначено нагороду, а запорізьку булаву віддано Забузькому, не годиться нам із Хмельницьким починати переговори.
– Значить, до хана треба послати, – сказав староста.
Король кинув запитливий погляд на канцлера, який підвів на нього свої суворі блакитні очі, й мовив:
– Порада непогана, та Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає і всі старання пропадуть марно.
Ян Казимир махнув рукою.
– Ми бачимо, – повільно вимовив він, – що вам запропонувати нічого – вислухайте тоді наше рішення. Я накажу сурмити похід і поведу все військо на Збараж. Так здійсниться воля Божа! Так і довідаємося, чи там хан, чи нема його.
Канцлер знав, яку невтримну відвагу мав король, і не сумнівався, що сказане виконає. З другого боку, з досвіду йому було відомо, що, коли государ що-небудь замислить і буде на своєму наполягати, ніякі відмовляння його не похитнуть. Тому він і не противився відразу, навіть похвалив саму думку, та поспішати не порадив, доводячи, що можна те ж саме зробити завтра або через день, – а тим часом раптом та надійдуть добрі вісті. З кожним днем має посилюватися розбрат серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і чутками про наближення королівського війська. Смута розтане від сяйва імені його величності, як сніг від сонячних променів, – але на це потрібен час. У руках же монарших доля всієї Речі Посполитої, і, відповідаючи перед Богом і нащадками за неї, він не має права наражатися на небезпеку, тим паче що, в разі біди, збаразькому війську вже нівідкіля буде чекати порятунку. Канцлер говорив довго і виразно: зразком красномовства могли б слугувати його слова. І зрештою він переконав короля, хоча і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши нетерпляче:
– Робіть, що хочете, аби завтра в мене був «язик».
І знову настало мовчання. За вікном завис величезний золотий місяць, але в покої стемніло – свічки встигли обрости нагаром.
– Котра година? – запитав король.
– Незабаром північ, – відповів Радзєйовський.
– Не буду сьогодні лягати. Об’їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?
– У таборі. Піду скажу, щоб подали коней, – відповів староста.
І попрямував до дверей. Раптом у сінях зчинився якийсь рух, почулася голосна розмова, квапливі кроки, нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг захеканий Тизенгауз, королівський стременний.
– Наймилостивіший королю! – вигукнув він. – Гусарський товариш зі Збаража прийшов!!
Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і з уст обох вирвалось одночасно:
– Бути не може!
– Істинно так! Стоїть у сінях.
– Давайте його сюди! – закричав король, ляснувши в долоні. – Нехай зніме з душі тягар!
Тизенгауз сховався за дверима, і через хвилину замість нього на порозі показалася незнайома висока постать.
– Підійдіть, шановний пане! – вигукував король. – Ближче! Ближче! Ми раді вас бачити!
Лицар підійшов до самого столу; зовнішність його була така, що король, канцлер і староста ломжинський позадкували здивовано. Перед ними стояла страшна істота, більше схожа на примару, ніж на людину: розідране на клапті лахміття ледь прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя вимазане було в кров і грязюку, очі горіли гарячковим блиском, чорна скуйовджена борода закривала груди; трупний запах поширювався довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був обпертись об стіл.
Король і обоє вельмож дивилися на нього широко розплющеними очима. У цю хвилину двері відчинились
