Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— П'ятаков! — знову скрикнув Ленін і навіть стукнув кулаком об бильце стільця. — Ах, цей П'ятаков! Краще б він перебрався сюди, в Петроград! Безсумнівно, цінний організатор, чудовий адміністратор — та коли б нам захопити владу, він міг би керувати промисловістю, хоч би й цілою банковою системою! Але в деяких питаннях у нього все ж таки каша в голові! Неймовірна плутанина! На конференції ми вже вказали йому на це! На конференції ми дружно його розкритикували!
— Володимир Ілліч! — сказав Подвойський рішуче. — Нам все ж таки треба негайно йти: Ашкеназі чекає з машиною, пізніше буде важко прохопитись. Розмову з Коцюбинським ми організуємо вам невідкладно.
— Неодмінно! Невідкладно! І знайдемо спосіб перетягти П'ятакова сюди, ближче до Центрального комітету. Обіцяю це вам, товаришу Коцюбинський! — Ленін взяв руку Коцюбинського і міцно її потрусив. — Спасибі вам! І запам'ятайте: на Україні потрібний архітакт національний! Це надзвичайно важливо! Той великорос, який заперечуватиме право українців чи фіннів самим вирішати свою долю — буде шовіністом!.. Бувайте здорові! — Він потрусив ще раз руку Коцюбинському і додав: — А вам, взагалі, добре було б кінчати з справами тут і повертатись на Україну. Такі люди, як ви, там особливо потрібні! Скажіть, — зразу ж запитав Ілліч, не випускаючи руку Коцюбинського, а другою притримуючи Подвойського, — прізвище «Коцюбинський» мені знайоме. Ви не маєте відношення… Олексій Максимович Пешков, наш Горький, мені розповідав про свого друга, українського письменника Михайла Михайловича Коцюбинського?
— Це мій батько.
Ленін спинився і глянув Юрієві в очі з радісним здивуванням:
— Ваш батько? Радий! Дуже радий! Ви навіть не уявляєте собі, як це прекрасно, що в українського письменника Коцюбинського син — український більшовик! Їдьте, їдьте негайно на Україну, товаришу Коцюбинський! Більшовик повинен бути з своїм народом!
— Я в армії, Володимир Ілліч. Мій полк стоїть у Петрограді. Та й в Петрограді теж чимало українців, особливо в гвардійських полках…
— Прекрасно! — сказав Ленін. — Гвардійські полки — наша опора. Мені здається, Миколо Ілліч, — звернувся він до Подвойського, — що і ваша «Воєнка» повинна використати товариша Коцюбинського саме в гвардійських полках — агітатором, навіть комісаром, коли вже спроможетесь організувати цей інститут комісарів. Це однаково важливо і для Петрограда, і для України. — Ленін знову звернувся до Коцюбинського. — В пролетаріату тепер нема іншого виходу, як захоплення влади. І допомогти йому повинна армія. Ідіть у ваш полк, товаришу Коцюбинський: будемо здобувати владу і тут, і на Україні разом — і великоросійські, і українські більшовики! Нам потрібний вільний союз вільних селян і робітників вільної України з робітниками і селянами революційної Росії! Українці мають цілковите право на задоволення своїх національних домагань. І запам'ятайте: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох великих народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією… Революційна демократія Росії, коли вона хоче бути дійсно революційною, дійсно демократією, повинна порвати з цим минулим, повинна повернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір'я робітників і селян України!.. Бувайте ж здорові, дорогий товаришу!..
Ленін осміхнувся широкою приязною посмішкою, насунув кепку нижче на лоб, поставив комір пальта, дружньо кивнув і ступив через поріг.
Подвойський пройшов за ним і причинив за собою вихідні двері.
Коцюбинський залишився як був. Хвилювання розпинало йому груди, і щось велике–велике — все збільшуючись та збільшуючись — росло і росло йому в грудях — наче ріс, більшав і звеличувався він сам. Негайно! Іти! Діяти! Цілого себе, ціле своє життя — кожний порух, кожний подих — тільки боротьбі!..
Десь за мурами будинку на вулиці чахнув автомобільний мотор, ще раз чахнув і тоді захурчав — і зразу ж хурчання почало стишуватись — віддалятись. Ленін поїхав.
Двері відчинились, і ввійшов Подвойський.
— Ти іди, Юрко, — сказав він, — прийдеш сюди ж завтра вранці: зараз я маю відправити по одному всіх членів ЦК. — Він посміхнувся. — Діла буде на цілу ніч! Завтра вранці, о дев'ятій. Іди! Хлопці тебе пропустять… — Він посміхнувся ще раз. — Таки поговорив з Іллічем! Ех, ти!.. Майже на десять хвилин затримав…
— Миколо Ілліч! — скрикнув Коцюбинський. — А в дорозі все буде гаразд? Машина безпечно приставить Леніна?…
— Все буде гаразд. Забезпечено!.. Ну, ну! — вже розсердився Подвойський. — Кажу тобі: йди!
На вулиці Коцюбинський спинився на мить біля двох червоногвардійців, що чатували на розі, — прикурити. Йому кортіло заговорити з ними, розповісти, як він говорив зараз з Леніним і що сказав йому Ілліч. Так багато було зараз в ньому, в Юркові, що цього багатства не можна було тримати тільки для себе, воно рвалося геть — треба було поділитись цим багатством. Але вартові тільки приязно кивнули до нього, посміхнулись і махнули рукою.
Один мовив:
— Ти вже, браток, не гнівайся, що трохи пом'яли боки: сам розумієш…
