Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Упусти ж його, святий ключнику! Упусти цього агнця; нехай пасеться на небесних лугах, нехай щипає траву, тому що голодним зі Збаража прийшов він…»

Так почав слово своє ксьондз Муховецький, а потім настільки виразно зобразив житіє пана Лонгина, що всяк усвідомив свою нікчемність біля цієї тихої труни, в якій спочивають останки лицаря, чистого, як сльоза, найскромнішого зі скромних, найдоброчеснішого з доброчесних. І кожний бив себе в груди, і все глибше в сум занурювався, й усе ясніше розумів, якого страшного батьківщині завдано удару, яка непоправна втрата в лавах захисників Збаража. А ксьондз усе більш запалювався і, коли нарешті дійшов у своїй розповіді до відходу і мученицької кончини пана Лонгина, зовсім забув про правила риторики і неодмінних цитат, коли ж почав прощатися з покійним від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався, як Заглоба, і далі продовжував, ридаючи:

– Прощай, брате, прощай, наш товаришу! Не земному владиці, а небесному, найвищому нашому заступникові, доручив ти стогони наші, голод, тяготи і негоди – у нього ти скоріше випросиш для нас спасіння, але сам ніколи вже не повернешся на землю, тому ми сумуємо, тому обливаємо твою труну слізьми – ми любили тебе, милий брате наш!

Разом із поважним ксьондзом плакали всі: і князь, і регіментарії, і воїнство, а безутішніше за всіх друзі покійного. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»[209] – ніхто вже не міг стримати ридань, хоча біля труни зібралися люди, що звиклися зі смертю за час довгого і повсякденного з нею спілкування.

Вже і мотузки просунули під труну, але Заглобу ніяк не можна було від неї відірвати, наче ховали його батька або брата. Нарешті Скшетуський з Володийовським його відтягнули. Князь, наблизившись, узяв жменю землі; ксьондз почав читати «Anima eius»,[210] шурхнули мотузки, і посипалася на віко труни земля – з рук, із шоломів; незабаром над тлінними останками пана Лонгинуса Підбийп’ятки виріс високий могильний пагорб, і місяць осяяв його блідим сумним світлом.

* * *

Троє друзів поверталися з міста на майдан, відкіля безперервно долинали відгомони перестрілки. Йшли в мовчанні – жодному не хотілося перше проронити слово; інші ж лицарі, навпаки, розмовляли між собою про покійного, суголосно складаючи йому хвалу.

– По честі влаштували похорон, – зауважив якийсь офіцер, що порівнявся зі Скшетуським, – у самого пана писаря Сєраковського не кращий був.

– Він цього заслужив, – відповів інший. – Хто б іще взявся до короля пробитися?

– А я чув, – додав третій, – що серед офіцерів Вишневецького ще декілька бажаючих було, так страшний цей приклад, певно, тепер в усіх відбив охоту.

– Неможлива це справа! Там і змія не проповзе.

– Воістину! Справжнє було б божевілля!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Раптом Володийовський сказав:

– Чули, Яне?

– Чув. Сьогодні моя черга, – відповів Скшетуський.

– Яне! – серйозно сказав Володийовський. – Ми з вами давно знайомі, і ви знаєте, я останній відмовлюся від ризикованої справи, але ризик – це ризик, а тут – чистісіньке самогубство.

– І це ви говорите, Міхале?

– Я, тому що друг вам.

– І я вам друг: дайте ж слово лицаря, що не підете третім, якщо я загину.

– О! Навіть і не просіть! – вигукнув Володийовський.

– Ат, бачите! Як же ви можете жадати від мене того, чого б самі не зробили? Довіримося волі Божій!

– Тоді дозвольте йти разом із вами.

– Князь заборонив, не я. А ви воїн і мусите слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, тому що справді насамперед був воїном, тільки вусиками швидко заворушив у місячному світлі і нарешті мовив:

– Ніч дуже вже світла – не ходіть нині.

– І я б волів, аби була темнішою, – відповів Скшетуський, – але зволікання неможливе. Погода, як бачите, встановилася міцно, а в нас порох кінчається, провізія теж. Жовніри вже майдан подовбали списами – корінці шукають; у деяких ясна гниють від капості, котру вони їдять. Сьогодні ж піду, негайно, я вже і з князем простився.

– Бачу, ви просто погибелі шукаєте.

Скшетуський посміхнувся сумно.

– Побійтеся Бога, Міхале. Не так уже мені моє життя й у радість, це вірно, але по добрій волі я смерті шукати не буду – це гріх; та й мова йде не про те, щоб загинути, а щоб із табору вийти й короля дістатись і врятувати обложених.

Володийовському раптом нестерпно захотілося розповісти Скшетуському про Олену, він навіть рота був розкрив, але подумав: «Ще від такої новини збожеволіє – тим легше його по дорозі схоплять», – і прикусив язика, запитавши замість цього:

– Як іти збираєтесь?

– Я князеві сказав, що піду через ставок, а потім по річці, аж поки табір далеко позаду залишиться. Князь погодився, що цей шлях найвірніший.

– Нічого, бачу, не поробиш, – зітхнув Володийовський. – Один раз умерти дано, і вже краще на ратному полі, ніж у своїй постелі. Помагай вам Бог! Допомагай вам Бог, Яне! Якщо не доведеться зустрітися на цьому світі, побачимося на тім, а я вас повік не забуду.

– Як і я вас. Відплати вам Бог за все добре! Слухайте, Міхале: якщо я загину, вони, можливо, мене не виставлять на огляд, як пана Лонгина, – занадто дорого їм це обійшлось, – але який-небудь спосіб похвалитися, певно, вишукають: у такому разі нехай старий Зацвілиховський поїде до Хмельницького за моїм тілом – не хочеться, щоб мене по їхньому табору пси тягали.

– Будьте спокійні, – відповів Володийовський.

Заглоба, який спочатку не вникав у суть розмови, зрозумів урешті-решт, про що йдеться, та не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відговорювати друга, тільки глухо простогнав:

– Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже!..

– Довіртеся провидінню, – сказав Володийовський.

– Пане Ян!.. – почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, лише опустив сиву свою, пониклу голову другові на груди і притулився до нього, як безпомічна дитина.

Через годину Скшетуський занурився у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, одначе Скшетуський миттєво зник, тому що біля берега ставок густо заріс кугою, очеретом і осокою; далі, де очерет рідшав, рясно росли латаття, рдесник і глечики. Це плетиво широкого й вузького листя, ослизлих стебел, гачкуватих паростків, у яких заплутувалися ноги, а іноді й тулуб, страшенно заважало рухові, але принаймні лицар схований був од очей варти. Переплисти через освітлену середину годі було й думати: всякий темний предмет із легкістю міг бути помічений. Тому Скшетуський