Читець - Бернхард Шлінк

— Ми не знали, що діяти. Все сталося так швидко, згорів пасторський будинок, згоріла дзвіниця, чоловіки й машини були ще тут, а ось уже поїхали, тож ми й опинилися самі з жінками в церкві. Вони нам лишили якусь зброю але ми не вміли стріляти з неї, та навіть якби вміли — хіба це зарадило б нам, жменьці жінок? Як ми могли б охороняти стільки в’язнів? Адже колона дуже розтягується, навіть коли збивати її докупи; щоб охороняти таку довгу процесію, потрібно набагато більше людей, ніж кілька жінок. Ганна на мить замовкла. — А потім почулися крики, щоразу моторошніші. Якби ми тоді відкрили двері й усі вибігли…

Голова суду зачекав якусь хвильку.

— Ви боялися? Ви боялися, що в’язні можуть розправитися з вами?

— Що в’язні нас… ні, але як ми змогли б знов утвердити порядок? Був би хаос, якому ми не змогли б дати раду. А якби вони спробували тікати…

Голова суду знову зачекав, але Ганна не закінчила речення.

— Ви боялися, що в разі втечі вас могли б заарештувати, засудити, розстріляти?

— Таж не могли ми дати їм просто втекти! Ми все-таки відповідали за них! Тобто ми ж їх охороняли увесь час, у таборі та під час переходу, був же якийсь сенс у тому, що вони не втекли. Через те ми й не знали, що діяти. Не знали ми і в подальші дні. Їх уже так багато загинуло, а ще живі були такі кволі… Ганна збагнула, що своїми словами вона аж ніяк не допомагає своїй справі. Але сказати щось інше не могла. Вона могла тільки спробувати сформулювати вже сказане ще краще, краще описати й пояснити. Та що довше вона говорила, то гіршою видавалася її ситуація. Не змігши назвати ще одного «ще», Ганна знову звернулася до голови суду:

— А що робили би ви?

Але цього разу вона й сама вже знала, що не почує відповіді. Вона й не чекала на ту відповідь. І ніхто не чекав. Голова мовчки похитав головою. Не те що ніхто не міг собі уявити оту розгубленість і безпорадність, про яку говорила Ганна. Ніч, холод, сніг, вогонь, зойки жінок у церкві, втеча тих, хто віддавав накази наглядачкам, проводив їх, — це ж не проста ситуація. Але чи може розуміння, що ситуація була складна, зменшити жах перед тим, що зробили або чого не зробили наглядачки? Немов тут ідеться про автомобільну аварію на безлюдній вулиці холодної зимової ночі з потерпілими й великими збитками, коли ніхто не знає, що діяти? Або про конфлікт між двома обов’язками, коли обидві заслуговують нашої поваги? Звісно, може, але ніхто не хотів уявляти собі того, про що говорила Ганна.

— Ви написали рапорт?

— Ми всі разом міркували, що нам слід написати. Ми не хотіли вплутувати тих, хто втік звідти. Але, якщо і зробили щось не так, не хотіли, щоб і нас звинуватили.

— Ви сказали, що міркували разом. А хто написав?

— Ти! — друга підсудна знову тицьнула пальцем на Ганну.

— Ні, я не писала. Невже має значення, хто написав?

Прокурор запропонував здійснити експертизу: порівняти почерк, яким написано рапорт, і зразок письма підсудної Шміц.

— Мого письма? Ви хочете, щоб я писала?..

Голова суду, прокурор і Ганнин адвокат засперечалися, чи зберігає почерк свій характер, коли минуло понад п’ятнадцять років, і чи можна впізнати його. Ганна слухала й кілька разів поривалася щось сказати чи запитати, видаючись дедалі стривоженішою. А потім заявила:

— Не треба ніякої експертизи. Зізнаюся: це я написала рапорт.

10

Про семінари, що відбувалися по п’ятницях, я не пам’ятаю нічого. Навіть намагаючись уявити собі судове засідання, не пригадую нічогісінько з того, що ми мали науково опрацювати. Про що ми говорили? Що ми прагнули дізнатися? Чого навчив нас професор?

Зате пам’ятаю неділі. Просидівши кілька днів у суді, в мені прокинулась жага відчуттів за барвами й запахами природи. По п’ятницях і суботах я надолужував те, що пропускав в інші дні тижня в університеті, принаймні працював стільки, щоб міг скласти всі семінари й опанувати увесь навчальний матеріал семестру. А в неділю завжди ходив на прогулянку.

Гайліґенберг, базиліка св. Михайла, вежа Бісмарка, Філософський шлях, берег річки — свій щонедільний маршрут я майже не змінював. Я знаходив досить розмаїття в тому, щоб щотижня бачити соковиту зелень і Рейнську низовину то в мареві спеки, то за пеленою дощу, то під низьким хмаровинням, а в лісі вдихати пахощі ягід і квітів, коли припікає сонце, і землі та прілого торішнього листя, коли йде дощ. А загалом я не потребував великого розмаїття й не шукав його. Наступна подорож трохи дальша за попередню, наступний привал на місці, яке я відкрив останнього разу і яке припало мені до вподоби, — якийсь час я гадав, що годиться бути сміливішим, і змушував себе їздити на Цейлон, у Єгипет, до Бразилії, перше ніж знову взявся ще ближче знайомитись із рідним, знайомим мені краєм. Саме там я бачу найбільше.

Я знову знайшов те місце в лісі, де мені відкрилася Ганнина таємниця. Там немає нічого незвичайного, і тоді не було нічого незвичайного, ніякого прикметного дерева чи скелі, ніякої цікавої точки, звідки можна побачити місто або рівнину, — одне слово, нічого, що могло б спонукати до несподіваних асоціацій. Думаючи про Ганну й тиждень у тиждень ходячи тими самими стежками, я вхопився за одну думку, простежив її власний шлях і зрештою дійшов її власного висновку. Коли він сформувався, то вже існував і міг постати всюди, або принаймні всюди, де дозволяють знайоме середовище й знайомі обставини, і це була несподіванка, що не навалюється зовні, а росте, постає в душі на основі припущень і спостережень. Отож сталося це на стежині, що круто піднімається вгору, перетинає шосе, проминає джерело і спершу веде під високі старі похмурі дерева, а потім через світлий гайок.

Ганна не вміє ні читати, ні писати.

Через те вона просила, щоб їй читали. Через те вона під час нашої велосипедної мандрівки казала, щоб я все читав і писав, і тому так розлютилася вранці в готелі, коли знайшла мою записку, здогадалася про моє сподівання, що вона знатиме її зміст, і злякалася, що я викрию її. Через те вона втекла, коли їй запропонували підвищення в трамвайному депо: її ґандж, який вона могла приховати, працюючи кондуктором, виявився 6, якби її стали вчити на водія. Через те вона втекла від підвищення на заводі Сименса й подалась у наглядачки.