Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Молодого Загайчика нітрохи не збентежила грізна постава Бронка.

— Кланялася до тебе жінка Колісника.

— Хто? — щиро не пригадував собі Бронко.

— А та, що ти ночував у них, коли був останній раз у Вишні.

— Ага… ага… Колісник хотів, щоб я йому тут якихось цвяхів дістав, а де я маю час ходити за ними? — понизивши голос, зашипів Олексі на вухо. — Ти сказився? Ти що мені за кланяння від якої баби передаєш? Не бачиш, які очі зробив Пєрожек?

— А ти чо? Та я того й хотів відтягти тебе подалі. А що я мав робити, коли вона сказала, аби ти шукав її у четвер на базарі там, де рибою торгують? Чогось доконче хоче бачити тебе. Вона якась така роз'юшена, що може й сюди зайти. Я думав, що я добре зроблю, коли попереджу тебе.

— Добре, добре, а тепер марш до роботи!

— Ади, ади, за моє жито ще мене й побито!

Бронко вже жартома погрозив йому кулаком.

У редакції Бронко застав Бориса. Заходив він сюди рідко і завжди в якійсь справі. Цим разом прийшов від Зілінського позичити у Філіпчука математичних знаків, хоч наперед знав, що це марний клопіт!

Напередодні злиття профспілок власники друкарень вдавали, ніби між їхніми фірмами завжди панувало порозуміння і джентльменська конкуренція.

Борис кинув оком на номер, який щойно понесли до цензури (а ще звечора газета у закритих бандеролях сотнею примірників пішла на пошту).

— Я, хлопці, зняв би рубрику «З Радянського Союзу», — та чекайте, я ще не докінчив, — а замінив її — «З того боку Збруча». Так само «Засуди й арешти» замінив би «Із залу суду». Зняв би шапку «Календарик страйків» взагалі, а просто вміщував би матеріал про страйки. Не треба.

— А товариші з центру вважають, що якраз треба.

— Ти хочеш, Юльку, сказати, що Каминецький залишається вірний своїй консервативній лінії. Як кажуть у народі…

— Я тобі давно говорив, що ти розминувся з покликанням, а українська культура втратила знаменитого фольклориста. Забавний ти все ж таки чолов'яга, Борисе.

— Ага, страшенно забавний! — він не відривав очей від газети. — О, і цієї замітки я б не дав.

— Якої?

Борис прочитав уголос:

— «Селянин у Польщі користується способами і засобами, які вживались, може, тільки в епоху середньовіччя: він зберігає вогонь у печі і позичає його сусідові, сірники він ділить на кілька частин, один одному позичають брудні змилки, він виварює бочки з-під оселедців, щоб мати солону воду. Це не байка, а дійсне становище на селі, в чому кожен може пересвідчитись».

— А чому не помістив би ти цього? — Юлько потирав руки під столом. Його безкровна, кольору старої лайкової рукавички пика зашарілася від сподіваної зловтіхи.

— Не помістив би тому, що це — неправдоподібне перебільшення. Іншими словами, фальсифікація життєвої правди. А такі штучки нам не потрібні.

Хлопці ревкнули дружним сміхом. Борис спантеличено здвигнув плечима.

— Нічого не розумію. Що за сміх? Або я дурний, або ви з'їхали з глузду. Броник, у чому справа?

— В друкарському пропуску. Сам я набирав, розумієте? Олекса Загайчик відтягнув мене від каси, і — вийшло… пропустив, але…

— Пропустив, — нервово закінчив за нього Юлько Скиба, — що це передрук, товаришу Каминецький, передрук з польського консервативного, проурядового, ще якого там хочеш «Часу». Іди, Броник, побіжи ще раз до друкарні, а то забавно вийде, як ми вкрадемо у «Часу» й не подамо джерела.

— Та вже-таки?

— Іди! Іди, а потім повертайся сюди, треба буде фальцувати газету.

— Чекай, — Борис притримав його за ремінь від штанів. — Чекай, маю тобі щось сказати. Ти, Юльку, слухай теж. Хлопці, чи не варто б написати фейлетончик про те, як, наприклад, безбожник уявляє собі майбутню місію у Вишні. Ви ж знаєте, що цього літа там готується?

— Суду ясно. Далі.

— Я думаю, уявляю собі… наприклад, відштовхнутися від «вбивства» Річинського, згадати «злого духа» в нашому Олексі, і… «суду зрозуміло». Треба придумати якусь цікаву кінцівку — шлюсефект, як той казав.

— То було б добре. Нарешті і Борис сказав щось розумне. А хто то зробить? — Юлько редакторським оком повів по присутніх.

Зголосився Дувід.

— Я собі гадаю, що якби хтось поправив мені мову, то я міг би.

— Дай спокій, — Юлько затріпав руками. — Замовкніть, Дувід, бо я зараз… бо я не втримаюся і скажу вам, що ви ідіот. Ну, куди вам до католицьких попів? Що ви вічно хапаєтеся не за свою справу? Напишіть фейлетон про рабинів, як уже так сверблять у вас пальці.

— Я не набиваюся, але кажу: я відчуваю, що зміг би. А чого це вас так взяло, Юлик? Скажіть, що ви можете, ну, що вам здається, що ви можете до стелі підскочити, я нічого не буду мати проти.

— Завелися! — незадоволено буркнув Борис.

— А тут таке: не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

— Броник, а може б, ти взявся?

— Я ніколи в житті не писав фейлетонів, — відповів сухо, не певний ще, чи це випадкове звернення на його адресу, чи Борисові вже стало відомим про його відношення до попівни і товариш хоче випробувати стійкість його партійної принциповості. «Що ж, брате, рано чи пізно, а розплачуватися доведеться». — Я ж вам кажу, зрозумійте мене, що ніколи не писав статей, а тим більше фейлетонів. Це ж не квасолю перебирати. До цього потрібні якісь хоч мінімальні здібності. Може б, попробував хтось з наших сількорів? Наприклад, Мартинчук. У нього багато природного гумору і мова така образна.

Погляд, яким почастував його Борис, сказав молодому Завадці все.

— Чужими руками грань[51] вигортати?

— Борисе, ми з вами досі завжди були відверті. Я так розумію. Я хочу знати: ви хочете, щоб саме за моїм підписом пішов фейлетон про Річинського і… взагалі про місію? Про це йдеться?

— А тобі тепер не зовсім зручно чіпати Річинських?

Ясніше не можна сказати. Попався в капкан. Рано чи пізно, мусило дійти до цього. Здавав собі справу, що не лише кожнісіньке його слово, але й інтонація, якою воно буде сказано, важитиме багато в цій хвилині.

«Тримайся, брате».

— Я готовий, — Бронко нервово відкашлявся, — я готовий виконати кожне завдання партії, якщо воно, — додав опанованим, твердим голосом, — потрібне для справи. Але, гм, робити експерименти над собою не дозволю нікому. Навіть вам, Борисе.

Чоло зросилося, наче бозна від якого зусилля.

Не дивився на хлопців, але відчув — переглянулися між собою.

— Панна Річинська не простила б тобі цього?

— Може. Може, тому не простила б, що не бачила б необхідності виволікати