Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Читаємо онлайн Крамниця щастя - Ольга Деркачова

— І в сорок тим більше не пробіжиш, а він бігає.

— Можливо, колишній спортсмен, — припустила Марина.

— Можливо, — погодився Микола. — Але хочеться йому ввечері йти бігати?!

— А може, він просто самотній і йому немає ввечері чим зайнятися, — припустила Марина.

— Усе може бути.

— А ми зможемо ось так бігати, коли нам буде стільки років, чи сидітимемо під телевізором і плестимемо шкарпетки?

— Ми? — перепитав Микола.

— Ні, не в сенсі ми з тобою, а загалом. Ти. Я.

— Не знаю. Є люди, які й у двадцять років уже втомлені, так, наче прожили сто... А от у нас у селі живе бабця, якій вісімдесят чотири, то вона так бігає...

— На озері? — засміялася Марина.

— Не сміши. Просто рухлива така, жива. І при здоровому глузді... Що, йдемо?

— Ні. Почекай. Зараз буде захід сонця.

— Ти любиш дивитися, як заходить сонце?

— Дуже. Але рідко дивлюся.

— Чому?

— Вічно часу нема. А коли ось так сидиш, то чому не скористатися можливістю?

Сонце повільно опускалося, ледь торкаючись озерної води. Небо навколо нього стало червонуватим, а на воді з’явилася блискуча стежка. Ще кілька секунд — і тиша. Враз стало прохолодно.

— Сонце вмостилося спати, — прошепотіла Марина.

— Йдемо? — Микола взяв її за руку.

— Йдемо, — Марина легенько вивільнила свою руку і встала.


Наталка допитувалася, хто це. Але Марина обмежилася відповіддю, що це просто друг. І що між ними нічого нема. Вони просто друзі. Просто працюють разом. Часто опиняються разом на деяких вечірках. Чи могло би між ними щось бути? Навряд. Вона його не сприймає як хлопця. Їй приємно було з ним пройтися. Але... Якби вони ось так йшли з Олексієм, їй було б не просто приємно. Вона була би щасливою. І вона би не забирала своєї руки в Олексія. Шкода лиш, що йому байдуже до неї.


Наталка радила спробувати зустрічатися з Миколою. Нормальний хлопець. За такого й заміж можна піти. Марина заперечувала: без любові не можна виходити заміж. Наталка ж казала, що не можна бути такою дурною, бо для створення сім’ї однієї любові мало. Марина начебто й погоджувалася, але відчувала, що вона би не могла ось так холодно, прагматично прорахувати все і лише тоді вийти заміж. Зрештою, чому б і ні? Що вона втрачає?

Микола час від часу почав заходити до дівчат у гуртожиток. Марина його не проганяла, але й не підпускала близько. Кожного разу, коли він ішов, вона думала, що іншого разу буде лагіднішою, добрішою, але приходив наступний раз, і вона нічого не могла з собою зробити. Микола не рятував її від гіркої самотності, яку вона іноді відчувала: вона все одно іноді плакала ночами, згадуючи Олексія, і намарне переконувала себе, що вже давно змирилася з його нелюбов’ю.

Наближався день народження Миколиної сестри, Оленки. Марина обережно вивідала в Миколи, де він живе, купила лялькову Панну, потайки взяла костюм феї. А в неділю зранку вирушила до Оленки в гості.

Оленка гралася на подвір’ї. Марина серйозно спитала, чи тут мешкає дівчинка Оленка, у якої сьогодні день народження, бо вона, фея, прибула з далекого казкового лісу, аби привітати іменинницю.

Із хати вибігли Микола і його мама.

Микола швидко оговтався й підіграв Марині. Спитався, як феї мандрувалося з казкового лісу, яка зараз погода в казковій країні. Попросив вибачення за Олен-ку, яка мовчала й кліпала очима. Воно ж і не дивно, бо дитина ще ніколи не бачила справжніх фей.

У хаті Оленка вже засумнівалася, чи фея справжня.

— А чому не справжня? — спитав Микола й підморгнув Марині. — І вродлива, і сукня чарівна...

— Бо справжні феї літають, а не ходять так вулицею. А ще вони можуть ставати невидимими.

— Я теж можу бути невидимою, — заперечила Марина.

— Не можеш.

— Можу!

— А покажи!

— Для чого намарне використовувати казкову силу?

— А чому ти йшла пішки? — підозріло питала Оленка далі.

— Аби не привертати увагу людей. Уяви, усі побачили б, що я лечу. Викликали б міліцію, журналістів, схопили б мене.

— Чому схопили?

— Бо дорослі люди не вірять у дива. Почали б досліджувати, чому я вмію літати, чому вмію чаклувати. Навіть ти, дитина, не віриш, що я фея, — Марина вдала, що ображається.

— Вірю-вірю. Пробач, — одразу припинила допит Оленка. — То я так. Бо дуже важко в цьому житті зрозуміти, хто фея, а хто прикидається.

— Нічого. Дивись, що я тобі принесла.

— Лялька!!!

— Не просто лялька, а лялькова Панна. Поглянь, яка вона тендітна й вишукана. І

Відгуки про книгу Крамниця щастя - Ольга Деркачова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: