Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Читаємо онлайн Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
цього разу вона не підскакує.

— Це його підстрелив Джосі Вейлз? — виривається в мене. Всі ці роки я жодного разу не вимовляла його імені. Ніколи не могла змусити себе навіть виговорити його вголос. Я знаю, що пізніше картатиму себе за те, що зірвалася: я роками вважала, що цей чоловік мене переслідує, і дозволила собі аж так залякати саму себе (хоча зовсім не факт, чи він упізнав би мене, якби я проходила повз, навіть якби він зупинив мене, щоб дещо запитати, приміром, котра година).

— Джосі Вейлз?

— Не він особисто. Маю на увазі його банду.

— Ти не знаєш ямайців у Бронксі?

— До чого тут це?

— Вони називають себе не бандою, а групою. Наприклад, «Шторм-група». Але сам Джосі вже два роки як у буцегарні.

— Що?!!

— Я бачу, ти «Ґлінер» узагалі не читаєш і ямайські новини теж не дивишся? Цього місяця його направляють в Америку і тут судитимуть їхнім судом. Ось так. А той клуб справді обстріляла група Джосі Вейлза. Всі знають, що «Теттерс» — це «нічник» «Ієрархії донів». Клуб не їхній, але вони там завжди тусуються. Знаєш, що саме дивне? Я досі пам’ятаю пісню, яка грала тієї миті. Я саме сказала комусь: «Диви, стільки років минуло, а „Нічна доглядачка“[568] звучить так само класно». Не питай, чому я не встигла відчути біду. На Ямайці у Джосі Вейлза вбили сина, а той, хто це зробив, напевно, був якось пов’язаний з «Ієрархією донів». Тобі пощастило, що ти зуміла втекти так далеко від Джемдауну, а ось більшості наших він, як і раніше, дихає в спину.

— То ваш чоловік випадково потрапив під кулі?

— Ні, леді. Він був одним з «Ієрархії донів».

Шість

  о це Ісус Христос убив Тоні Паваротті?

— Точно, Ісус. Ти на волосся йо’о глянь. Твоя жінка тебе таким з дому випустить? Я тут зрозумів, що всі білі чоловіки голяться, за винятком одного культу, де заведено займатися сексом із сестрами.

— А ці джинси-кльош? Трясця його матері...

— Братане, єдине, що я хочу дізнатися: куди мені послати телеграму, щоб повідомити тобі, що надворі дев’яносто перший рік? А то вигляд у тебе такий, ніби ти зараз заспіваєш «Каченят».

— Нє, Юбі. Якщо співати, то краще «На флоті»[569].

— І те й інше непогано. Хто не пам’ятає усіх цих фасончиків, коли тільки ще з’явилося «Ем-Ті-Ві»[570], — ти ж, ма’ть, теж дивився? Братане, сядь, обнявшись зі своєю волиною, і жди, поки цей прикид знов увійде в моду.

— Тільки ж це дуже довге діло. Та, крім цього, чим же ще займатися найближчі чотирнадцять років? Сидіти, в натурі, і ждати, поки хтось із наших прийде і знайде мене тут?

У мене передчуття, що їх марно просити говорити по суті. Вони залишили мене сидіти на стільчику, а самі кружляють навколо і, здається, ось-ось нап’ялять мені на голову ковпак дурня. Або різко накинуться і стукнуть по голові бейсбольною битою. Спочатку я порівнював їх з акулами, але зараз украй паскудний момент для недоречних метафор. Довбаний ідіоте, ти длубаєшся у своєму житті в той час, як твій дім захопила зграя чорних озброєних горил. До того ж варіант з пограбуванням я змушений із жалем викреслити. Ім’я Тоні Паваротті я не чув уже років сім, та й то його лише один раз назвав Тристан Філліпс. Про той день я ніколи не згадував. Як, схоже, і ніхто — судячи з того, що ніякого галасу не було. Якось я навіть перевірив мікроплівку з ямайськими газетами, — але там теж нічого не знайшов. Ні поліційного звіту про вбивство, ні інформації про труп, виявлений у готелі. До біса тебе, Фолкнере[571]: минуле, як виявляється, не вмирає. А це навіть не минуле. До зустрічі з Тристаном Філліпсом я й імені того чоловіка не знав.

— У шию, — кажу я.

Шовковий Костюм і Свинячий Хвостик дивляться на мене так, ніби я перервав їхню розмову. Рен-Доґ (той, кого, як мені здається, так звати) кладе залишки фруктів у холодильник і несе блендер до умивальника. Я вже уявляю, як кажу йому, щоб не вмикав посудомийну машину заради одного блендера. Але Свинячий Хвостик і Шовковий Костюм не зводять з мене очей.

— У шию — от як я це зробив.

— Що саме? — питає Шовковий Костюм. Я впевнений, що він назвався Юбі, але всіх у пам’яті втримати не вдається. Тепер тут загалом шестеро чи семеро душ, десь так.

— Убив його. Тобто підрізав. Тобто встромив вістря в шию, мабуть, у яремну вену.

— Він має на увазі: в шию, босе, — каже Свинячий Хвостик. Юбі дивиться на нього так пильно, що той моргає.

— Хто з нас ходив до Колумбійського університету? Га? Хто з нас? Я, по-твоєму, не знаю, де яремна вена? Скільки він протягнув? Дві хвилини?

— Майже п’ять.

— Отже, юначе, ти вдарив не в ту яремну вену.

— У мене в цій галузі знань немає.

— Справді? Із запитаннями, що ти любиш ставити, і писаниною, яку ти строчиш, тобі не завадило б замислитися над цим детальніше. Особливо, якщо зважати на те, що я читав у «Нью-йоркері».

— Усі, блін, у критики лізуть, — кажу я.

І не встигаю й оком кліпнути, як отримую удар — точно в скроню. Я моргаю, намагаючись позбутися шоку, вигукую:

— От дідько!

— Вважаєш себе героєм фільму? Чи я схожий на того, у кого є час на білого дотепника?

— А ви, Ямайці, напевно, любите зводити старі рахунки?

— Схоже, юначе, ти не доганяєш.

— Справа в Тоні Паваротті? Ваш найбільший авторитет. Ви говорите про нього, наче крутішого вилупка ніколи не було, але якийсь щуплий журналіст завалив його канцелярським ножем. І ось ви заявляєтесь через п’ятнадцять років...

— Шістнадцять.

— По шарабану. З’являєтеся, щоб закінчити почате? Чи й не «Хрещений батько», частина друга.

— Босе...

— Усе в нормі, Рен-Доґу. Хлопак думає, що ніхто з нас не дивиться фільмів.

Я потираю скроню, а вони й далі нарізають кола. Перш ніж заговорити знову, він заходить мені за спину.

— Ти думаєш, навіщо всі вони... Навіщо Рен-Доґ у цій кухні? Щоб приготувати сік?

— Не

Відгуки про книгу Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: