Бурецвіт - Марія Ряполова
Мабуть, я виглядала дуже ображеною.
— Бурецвіте…
— Ну?
— Нащо ти…
— Кажи.
— Ні, мені не сподобався цей вірш, — я випустила цю фразу в простір, як кулю собі в голову. Здавалося, це зізнання в страшних гріхах.
— Ну от, бачиш, як просто, — шукач посміхнувся. Так посміхається, мабуть, диявол, коли йому таланить виторгувати душу.
— Лірино! — обуренню творця не було меж. — Ти сказала, тобі не сподобався вірш?! Але… чому?
— Бо він — лайно! — радісно вигукнув Бурецвіт.
— Вибач, Мереже. Це… просто… не моє. Знаєш, що дівчата люблять. Кохання там, про файних хлопців, про квіточки. А ти все «лайно» та «лайно».
— Які там хлопці-квіточки, Лірино, не роби з себе дурепу, ніхто не повірить, — шукач явно святкував тріумф.
— Що ви в цьому розумієте? Що ви думаєте, ви розумієте?
Хто ви такі, щоб називати це лайном? Ти гадаєш, що в тебе вийшло би краще. Тобі так легко думати, бо ти нікому й не читав. Бо знав, як люди полюбляють називати все лайном!
— Вибач, друже, але у вірші сказано ясно: «Все лайно». Як усе, то й вірш твій теж. Чого ж ти сердишся?
— А, от воно що! То… то в мене такий талант, що ти відразу перейнявся моїми ідеями?
— Ні, тут ти правий, — вже без насмішки визнав Бурецвіт. — Тут ти мене спіймав. Я не перейнявся твоїми ідеями і не вважаю, що все лайно. А твій вірш лайном усе ж таки вважаю.
— Бо він не схожий на інші? Чи тому, що тобі приємно так думати? Що за надрозумні ваги в твоїй голові, аби ти знав, що це лайно?! Ти такий впевнений, ти вмієш правильно сортувати, так? Ти такий розумний, га, паскуднику? Це дуже вигідно, казати: «Це лайно»! Ніби нічого й не зробив, а почуваєшся просто переможцем! Кайф, кажи, кайф?
Мені хотілося провалитися крізь землю. Очі Мережа несамовито палали, він уже не знав, чому віддатися більше — справедливому гніву чи сліпій люті.
— А ти, розумнице! Чи я колись просив тебе мене хвалити?! Чи я колись казав: «Ліриночко, будь ласочка, скажи мені своє добре слівце, бо я ж помру без нього»?! Чи я тебе просив мені брехати?! Коли це було, га? Та мені начхати, чуєш, начхати, що ти думаєш!
Мереж скочив на ноги і швидко пішов у невідомому напрямку геть від нашого маленького табору.
13
— Мереже, стривай! Не будь дитиною, чуєш?! Куди ти зібрався серед ночі, га? Мереже, ну… — слова обривалися, бо через біг збивалося дихання. — Мереже, ну пробач нам! Чуєш?! Стривай!
Я намагалася встигнути за своїм учнем, втримати промінь ліхтарика, що тіпався у моїх руках, на його спині.
— Лірино, повернися! Не біжи в той бісів ліс, ти там загубишся! Стривай!
— Бурецвіте, сиди біля намету! — кинула я.
Жовтий промінь ліхтаря натрапив на дерева, серед яких уже важче було відшукати втікача.
— Мереже, зупинися, поговори зі мною! Чому ти не хочеш бігати полем?!
Мені довелося скинути швидкість, інакше я ризикувала влізти в якийсь кущ або наскочити на дерево.
— Мере-е-еже, будь людиною!
Я вже не бачила його.
— Лірино, де ти?! — гукав позаду шукач.
Я зупинилася і почала обмацувати променем простір довкола себе. Стовбури, стовбури, стовбури…
— А! Господи…
Притулившись спиною до одного з дерев, стояв Мереж, його асиметричне обличчя і не по-доброму палаючі очі виглядали моторошно за теперішніх обставин.
— Мереже… Налякав ти мене.
Раптом ліхтарик кілька разів блідо блимнув і згас.
Я встигла помітити, як темна тінь, яка щойно була моїм учнем, різко метнулася в хащі лісу. Відкинувши ліхтар, я рушила за ним, вдивляючись у густі сутінки, що переходили вже в цілковиту нічну темряву.
Мабуть, це було не надто розумно, але як тільки очі звикнули до нових умов, я знову побігла. Свого учня я не бачила більше, тому орієнтувалася на тріск гілля, шелест листя під його ногами і тяжке сопіння. Щоправда, важко було зосередити увагу на цих звуках, коли у вухах гуділо, до того ж я раз по раз перечіпалася за коріння, а гілля шмагало обличчя й руки.
— Мереже!
Я розгледіла його постать кроків за п’ятнадцять від себе і намагалася не втратити її з поля зору.
Та раптом просто нізвідки на мене вистрибнув стовбур товстезного дуба.
Зі стогоном я відсахнулася і впала на коліна. Уся права половина тіла, яка щойно зітнулася з деревом, боліла, в голові гуло. Я потерла пальцями лоб, де завтра обіцяє бути неабияка ґуля, і щоку, що оніміла від удару.
Все, досить. Треба повертатися.
Я відчула холод.
Була ніч, я врізалася в дуб, мій псих-учень утік, а я не знала, куди йти.
Раптом звідкись здалеку почулося дещо дуже дивне. Якийсь скрегіт, ніби хтось намагається розпиляти металевий предмет. Тільки предмет цей великий, і пила теж дуже велика. Звук йшов ніби зверху, з неба.
Я знітилася. Цей скрегіт кепсько діяв на нерви. Від нього ніби крутило кістки, боліли зуби. Спершу я подумала, що це наслідок удару головою. Втім, звук наростав, ставав чіткішим і реальнішим.
Я підвелася і стала просуватися у напрямку, який вважала протилежним тому, куди щойно бігла.
«Треба просто
