Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Тепла хвиля радості розливається по моєму змученому тілі. Натужно чмихаючи, паровоз витягував із станції Бойтен вервечку вагонів. Він уже набирав швидкість. На стиках рейок ритмічно постукують колеса, кудись назад поквапливо біжать світлофори.
Прощай, осоружне місто шахт і рабів! Я вирвався із твоїх смертельних обіймів!
Гримкочучи по численних стрілках, поїзд нарешті виплутався з лабіринту станційних колій і, набираючи швидкість, вихопився на простір. Надворі починало сіріти. В небі бліднули і гасли тремтливі перелякані зорі, З довколишньої темряви проступали розпливчасті контури якихось будівель.
Я виліз із-під вугілля, сів і, щулячись від зустрічного потоку холодного повітря, почав розтирати задубіле тіло. Трохи оговтавшись, пробую зорієнтуватися, в якому напрямі мчить ешелон.
Розвиднювалось. Далеко-далеко за лісовими просторами з’явилися перші несміливі світні смуги ранкової зірниці. Тим часом поїзд, намотуючи кілометри, з великою швидкістю мчав туди, де народжувався світанок. Зустрічний потік повітря шмагає мене в обличчя, нишпорить під мокрим одягом, увесь я тремчу дрібним дрожем, але знову залазити під вугілля не хочеться. З надією і душевним трепетом спостерігаю за одним із чудес природи — народженням нового ранку. Багрець зірниці розливався все далі й далі, ось він затопив уже півнеба, і невдовзі з-за горизонту викотилося велике криваво-червоне сонце. Поїзд мчав прямо на нього. Отже, я їду на схід, саме туди, куди мені треба. Яке це щастя! На радощах забув і про голод, і про спрагу, що страшенно мучили мене. Я ладен не їсти й не пити скільки завгодно, тільки б вирватися з неволі.
Та радість моя була передчасна. Вигнувшись гадюкою, поїзд почав міняти напрям руху. Спершу сонце перемістилося праворуч, а невдовзі опинилося позаду, і я зрозумів, що їду на захід. Це відкриття приголомшило мене, наповнило душу жахом і відчаєм. Вогник надії остаточно згас.
Землю поплямили довгі ранкові тіні. Розрізаючи їх, поїзд мчав на захід. Я вирішив стрибати на ходу. Враз пригадав повчальну розповідь одного радянського військовополоненого про те, як треба стрибати з поїзда на ходу. Це було в Кройцбурзі на пересильному пункті у квітні цього року. Мене в котрий уже раз спіймали і кинули в табір, де були здебільшого радянські військовополонені. Табір був пересильний, і невільники довго не затримувались у ньому. Тут їх сортували і відправляли в різні табори: табори військовополонених, концентраційні, штрафні і так звані «робочі» За умовами життя всі вони, власне, мало чим різнилися між собою. У Кройцбурзькому таборі ні на які роботи нас не ганяли, зате майже не годували. Та люди духом не падали. Весна, що настала, вселяла надії на життя, на зміну обстановки. Вірили, що незабаром Червона Армія перейде в рішучий наступ, що союзники нарешті відкриють Другий фронт...
Важко, дуже важко доводилося в’язням німецьких таборів смерті взимку. Те, чого не встигли зробити голод і знущання, довершував холод. Узимку в’язні вимирали, як мухи. З настанням весни ставало трохи легше. Вона приносила не тільки порятунок від холоду, але й надії на визволення.
Я з цікавістю придивлявся до військовополонених, прислухався до їхніх розмов, жадібно всотуючи все почуте. Іноді в бараці стиха співали улюблені пісні про ямщика, що загинув у стену, про далекий священний Байкал, про Дніпро ревучий або сліпого кобзаря. Усі ці пісні наганяли тугу за Батьківщиною, краяли серце...
Пісні чергувалися з розповідями. Здебільшого то були дивовижні історії про щасливі втечі з таборів. Це, очевидно, робилося зумисне, з метою зміцнити у нас віру в можливість вдалої втечі, з метою піднести наш дух. Та одного разу я почув історію з трагічним фіналом. Один із полонених, шамкаючи беззубим ротом, почав розповідати, як півсотні радянських військовополонених здійснили групову втечу під час руху поїзда. Їх везли в товарному вагоні. Проломивши підлогу, вони один за одним падали на залізничне полотно і майже всі загинули. Живими лишилися тільки троє. Але під час падіння вони дістали важкі травми і далеко відповзти не змогли. Вранці примчало гестапо і з допомогою собак швидко знайшло втікачів. Двох убили, а його помилували, бо потрібен був свідок. «От тільки зуби прикладом вибили»,— закінчив свою невеселу розповідь військовополонений.
— Хто ж стрибає під поїзд? — встряв у розмову мій сусіда по нарах.— Це ж безумство, акт відчаю.
Далі він розповів, що з поїзда, хоч би на якій швидкості він ішов, можна успішно стрибати, тільки треба робити це вміючи, в момент, коли поїзд іде по крутому насипу. Викинувшись із вагона, летітимеш по інерції вперед, по траєкторії, яка буде дотичною відносно схилу. Особливо добре стрибати в сніг. Трава й кущі теж можуть відіграти роль амортизаторів. Уся річ у тому, щоб у польоті зібратися в клубок, руки притиснути до грудей, а зігнуті в колінах ноги до живота, голову втягнути в плечі. В момент приземлення ти котитимешся схилом, наче м’яч. Це уберігає від переломів і травм. Сам він, виявляється, був акробатом у цирку і петрав у цих справах. Я теж займався акробатикою до війни і не без успіху. Був непоганим спортсменом, загартовував себе і мріяв про подвиги...
Тим часом поїзд, не уповільнюючи руху, минув станцію, на вокзалі якої я встиг прочитати назву «Oppeln». Та це ж за сорок кілометрів
