Воццек & воццекургія - Юрій Романович Іздрик

цього останнього ти не сказав просто тому, що не встиг сказати, бо в аудиторію, спізнившись, увійшла ваша спільна знайома і почала хвалитися цілим кошиком опеньків, назбираних тут же поруч, в університетському парку, і ти з таким самим запалом, з яким щойно переконував Сяну у повній неспроможності народовладдя, кинувся запевняти безталанну грибарку, що, мовляв, у межах міста ні в якому разі не вільно збирати ані грибів, ані лікарських рослин, бо ґрунтові води тут отруєні всіма можливими нечистотами й хімікаліями, а поверхня землі вже напевно всіяна найвирафінованішими комбінаціями токсичних надважких металів). Однак і цей екологічний пасаж було перервано. Цього разу уже зовсім абсурдною появою вашої першої вчительки, ненависної почвари, яку, здається, милостиво обійшли роки й старіння, і яка з'явилась у своїй колишній харцизяцькій подобі, але чомусь із скрипкою в руках. (Та реальна тодішня твоя мучителька не вдала б напевно навіть правильно взяти інструмент). Вона звично постукала смичком об пюпітр і, очевидно, не надіючись інакше втихомирити цих загальмованих у розвитку, та вже давно дорослих учнів, ушкварила раптом якусь просту й веселу єврейську мелодію, яку ти хоч і не зідентифікував, але із недбалою зухвалістю сновиди визнав за один з мотивів «Скрипаля на даху»[58].

Ось нібито і все, що можна згадати у зв'язку із лекцією про мудаків, котра виникла як обґрунтування й виправдання зумисного убивства хлопчика і вовченяти, що трапитись могло безумовно лише унаслідок приходу віковічних і глибоких вод.

Рай

Хоча сама вода, точніше мотив води не вичерпується Великим брюховицьким потопом, бо ти добре пам'ятаєш фантастичні подорожі чарівними берегами старого Дніпра — того славетного, дещо гіпертрофованого поголосом Дніпра, до середини якого долетить хіба найвідважніший, найвитриваліший з пернатих (і обабіч якого, додам, не розташовано ніяких міст, жодних населених пунктів, особливо таких, як богомерзенний, неодноразово згадуваний нами Київ)[59] — подорожі, метою яких було відшукати прекрасну оспівану санаторну зону — білоколонну Аркадію, Лівадію, Леваду, де серед кипарисів і ялівцю ніжилися у мерехтливих тінях прозорі й чисті, довершені і серцем і тілом діви, з таким дорогоцінним пушком на шкірі, який (за термінологією відомого ґросмейстера-ентомолога) «оповиває плоди фруктових дерев мигдалевої групи[60]».

Ті пошуки раю в казковому наддніпрянському вертограді на певний час вивітрилися з твоєї пам'яті, аж поки в якійсь пополудневій дрімоті не з'явилося, мов докір, ретроспективне видіння того давнього сну, а потім — очевидно, на час твоєї відсутності уперті пошуки не припинялись ні на мить — дія перенеслася у віднайдену таки санаторну зону, у вже здобутий і обжитий тобою едем.

Щоправда, омріяні діви виявилися зблизька все тими ж надокучливими однокласницями, а райські втіхи та забави звелися до якихось ґетеешно-досаафівських перегонів на байдарках, до яких усі учасники ретельно готувалися. Тобі, як завше, трапилась страшна й хирлява ненадійна пласкодонка — розвалюха, видовбана з шматка зотлілого дерева ще, мабуть, якимось кроманьйонцем. До того ж була вона дірявою — дірка, просвердлена невідомим зловмисником, зяяла точно посередині вутлого суденця — тому в комплект входила ще й іржава припнута шворкою консервна бляшанка для вичерпування води. Тож поки інші старанно тренувались, вдосконалюючись у веслуванні, ти, підбадьорюваний вуграстими товстоногими однокласницями, вчився триматися на плаву і вичерпувати воду швидше, ніж вона набиралася. (Про всяк випадок ти плавав близько берега, разпораз хапаючись за дощаний неструганий причал.)

Час перегонів неухильно наближався.

Однак усе це не мало значення, бо вже тоді справжнє щастя, чисте світло райської насолоди виповнювало тебе по вінця, переповнювало тебе — приреченого на поразку, а, може, й на загибель — понад усякий край, і перетікало і вихлюпувалося на рівну гладку поверхню ріки, у мокрий і без того човен, на пристань, на негарних дівчат, на зелень берегів, на цілу санаторну зону, на всенький світ, і ти був такий вдячний за цей безмірно щедрий дар, за тихе сяйво благості, що з тої вдячності прокинувся в сльозах (ось так матеріалізується волога блаженства!) і кинувся складати одну за одною пристрасні і щирі

молитви

які оце і зараз прагнеш промовляти, бажаючи, щоб ніч збігала швидше, щоб вже минала-проминала-відлітала ця глупа темна одинока «Ніч», щоб разом з нею пропадали болі і щоб, як дасть Бог, закінчився нарешті й ти сам, а тільки сни щоб не мали ніде і ніколи нізащо й ніскільки ніякого спочинку й кінця.

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай свя-

титься Ім'я Твоє, нехай прийде Царство

Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і

на землі. Хліба насущного дай нам сьогодні.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо

винуватцям нашим. І не введи нас у випро-

бовування, але визволи нас від лукавого. Бо

Твоє є царство і сила і слава навіки. Амінь.»

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе

                     Христе, змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе Христе,

                                 змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе

                     Христе, змилуй

                                            ся наді

                                   м           н         ою

Госпо                                           д

           и Ісу         с е

                     Хри

   с                        те, з                    м

           и                            лу

                                            й

                                              ся

                                                   на

         д    І                    м             н        ою

Розділ другий. ДЕНЬ

Повернення долі

Чому, власне кажучи, долі? Хіба ти віриш в ті поганські байки, ніби душа вночі літає в високості, а зранку повертається до тіла? Опускається долі? Та ти ж перший візьмешся переконувати, що сон — то рідина, розтоплений бурштин, прозора каніфоль, що снити — то пірнати. Не літати. Та навіть і не пірнати, а занурюватися потроху. Та навіть і не занурюватися, бо ця тепла млість сама тебе затопить, заллє спочатку вуха, потім очі й ніздрі й буде поволі підніматися, аж поки ти не опинишся на дні найглибшої западини, де й життя, мабуть, ніякого немає, де в тиші океанського мороку, гнані чи то підводними течіями, чи то власними фантазіями линуть такі реліктові, що й нереальні — голотурії, асцидії, офіури, морські лілії.

Ні, сон — не рідина. Хіба не ти писав: «запорпаюся в сон, неначе в порох»? Сон — тепла суха субстанція з дрібно-протертих мінералів. Порох, одним словом. Густа полуднева пилюка на тій стежці, котрою ти малим ходив до річки, і обабіч котрої (стежки і ріки) рясніла отруйна амброзія. Ти ще й досі пам'ятаєш, як приємно було ногам ступати по тій пилюці (саме такі, мабуть, на доторк хмари, по яких так упевнено розгулюють живописні герої Відродження), і яким випробовуванням для ніжних дитячих підошов ставала необхідність перетнути смугу вкритого масними плямами асфальту, чи засипаний гравієм майданчик, а чи порослу жорсткою південною травою галявину. (А ще страшенно неприємним тактильно було