Алхімік - Пауло Коельо

— Протягом третього року знаки нагадуватимуть тобі про скарб і Особисту Леґенду. Ночами ти блукатимеш оазою, а Фатіма страждатиме, що через неї ти припинив свій пошук. Але ти кохатимеш її, а вона тебе. Вона не просила, щоб ти залишився, бо жінка пустелі вміє чекати чоловіка. Отже, ти не станеш їй докоряти. Але ночами блукатимеш серед пісків, думаючи про те, що треба було, мабуть, піти... треба було повірити у свою любов до Фатіми. Бо насправді тебе тримав в оазі тільки страх, що ти не вернешся. В цей час знаки покажуть, що скарб твій поховано назавжди.

— На четвертий рік знаки тебе покинуть, бо ти їх знехтував. Вожді племені помітять це і звільнять тебе з посади Радника. Ти вже будеш заможнім купцем і власником багатьох верблюдів та безлічі різних товарів. Але решту свого життя тинятимешся між пальмами пустелі, знаючи, що зрадив своїй Леґенді, а міняти будь-що вже запізно.

— Мусиш зрозуміти, що Любов ніколи не заважає людині жити власною Леґендою. Якщо так сталося, значить Любов не була справжньою — тією, яка говорить Мовою Світу.

Алхімік витер коло на піску, і змія відповзла кудись між каміння. Юнак пригадав Торговця Кришталем, який хотів вирушити до Мекки, й Англійця, який шукав Алхіміка. Він подумав про жінку, яка повірила пустелі, й пустеля подарувала їй кохання.

Вони сіли верхи на коней і цього разу юнак поскакав услід за Алхіміком. Вітер доносив відлуння звуків з оази, й юнак намагався почути голос Фатіми. Вона не виходила до джерела, бо вдень була битва. Але вночі, коли він стежив за коброю в колі, дивний вершник із соколом на плечі розповів про любов і скарб, про жінок пустелі та про Особисту Леґенду.

— Я піду з вами, — сказав юнак. І відразу ж відчув спокій на душі.

— Вирушаємо на світанку, — відповів Алхімік.

Юнак провів безсонну ніч. За дві години до світанку він розбудив молодого араба, який спав у його наметі, й попросив, щоб той показав йому, де живе Фатіма. Вони пішли до її шатра. Юнак дав арабові за це гроші, на які можна було б купити вівцю.

Тоді він попросив його ввійти до шатра, де спала Фатіма, розбудити її і сказати, що він чекає надворі. Молодий араб виконав і це прохання, отримавши золота ще на одну вівцю.

— Лиши нас удвох, — звелів арабові юнак. Араб вернувся до свого намету гордий, що допоміг Радникові Оази, та ще й заробив при цьому на пару овець.

На виході з шатра з’явилася Фатіма. Вони пішли разом під пальми. Юнак знав, що порушує Традицію, але не дбав про це.

— Я від’їжджаю, — сказав він. — І хочу, щоб ти знала — я повернусь. Я тебе люблю, тому що...

— Мовчи, — перервала його Фатіма. — Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати.

Але юнак продовжив:

— Люблю тебе, тому що я бачив сон, зустрів короля, продавав кришталь, перетнув пустелю, сховався від війни в оазі й прийшов до джерела, шукаючи Алхіміка. Люблю тебе, тому що цілий Всесвіт змовився, щоб я тебе зустрів.

Він пригорнув її до себе. Вони вперше торкнулись один одного.

— Я повернусь, — пообіцяв юнак.

— Раніш я дивилась на пустелю з жагою, — сказала Фатіма. — Тепер дивитимусь з надією. Колись і мій батько від’їхав, але повернувся до матері й відтоді вертається завжди.

Не говорили більше нічого. Ще трохи поблукали під пальмами, а тоді попрощались.

— Я повернусь, як твій батько, — сказав він.

На очах Фатіми з’явилися сльози.

— Ти плачеш?

— Я жінка пустелі, — відповіла вона, ховаючи обличчя. — Та насамперед я просто жінка.

Фатіма вернулась до себе в шатро. Трохи згодом зійшло сонце. Вона зайнялась домашніми справами, які робила роками. Та все змінилося. Тепер, коли юнак залишив оазу, вона вже не буде такою, як учора. Оаза не буде тим місцем, куди прибувають мандрівники, щоб відпочити серед п’ятдесяти тисяч пальм і трьохсот джерел. Відтепер оаза стане для неї пусткою.

Відтепер важливішою стане пустеля. Вона вдивлятиметься в неї щовечора, щоб відгадати, яка зоря веде юнака до скарбу. Вона посилатиме за вітром свої цілунки, сподіваючись, що вітер торкнеться юнакового чола й розкаже йому, що вона живе чеканням, чеканням свого чоловіка, відважного шукача скарбу. Відтепер пустеля означатиме одне — надію на його повернення.

— Не думай про те, що залишив, — сказав юнакові Алхімік, коли вони вирушили верхи через піски. — Все закарбовано у Світовій Душі й збережеться там навіки.

— Чоловіки мріють не стільки про від’їзд, скільки про повернення, — мовив юнак, який уже знову звик до пустельної тиші.

— Якщо знайдене тобою складається з чистої матерії, воно ніколи не зникне. І ти колись до нього повернешся. Якщо ж воно було тільки світлою миттю, спалахом зорі, то, повернувшись, не побачиш нічого. Але він був, цей спалах, і вже заради цього варто жити.

Старий говорив мовою алхімії. Але юнак знав, що він мав на увазі Фатіму.

Було важко не думати про те, що він залишив. Своєю монотонністю пустеля спонукала до видінь. Юнак усе ще бачив пальми, джерела й обличчя коханої дівчини. Бачив Англійця у його лабораторії й погонича верблюдів, який був учителем, сам того не знаючи. «Мабуть, Алхімік ніколи не кохав», — подумав юнак.

Алхімік із соколом на плечі їхав попереду. Птах добре знав мову пустелі й щоразу, коли вони зупинялися, вилітав на пошуки здобичі. Першого дня він приніс зайця. Другого — двох пташок.

Вночі вони вкривалися рядном, не ризикуючи розводити вогонь. Ночі в пустелі були холодними й ставали дедалі темнішими зі зміною місячної фази. Тиждень вони просувалися, не розмовляючи, — обговорювали лише найнеобхідніші заходи безпеки. Війна продовжувалась, і часами вітер доносив до них солодкий і нудотний запах крові. Бої велися поблизу, й вітер нагадував юнакові, що Мова Знаків говорить і про те, чого не помітили очі.

На сьомий день Алхімік вирішив стати на ніч раніше ніж завжди. Сокіл полетів шукати здобич, а Алхімік подав юнакові флягу з водою.

— Ти майже закінчив свою подорож, — сказав Алхімік. — Я радий, що ти не зрадив своїй Леґенді.

— Але ви постійно мовчали, — здивувався юнак. — Я