Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг
Хтось повідомляв про те, що здобич закопали в пустельних місцях між Плімутом і мисом Код. Багато й інших частин східного узбережжя, а також місця на Лонґ-Айленді та Саунді, були просто позолочені цими чутками та обнишпорені шукачами пригод і скарбів.
В усіх цих історіях вагому роль відігравав сам нечистий. Його намагалися задобрити церемоніями, викликали або укладали з ним угоди чи входили в спілку. Але дідько неодмінно викидав із шукачами скарбів якийсь прикрий жарт. Декому навіть вдавалося докопатися до залізної скрині, але скарб усе одно не давався до рук. То, коли копали землю, вона осипалася і знову заповнювала яму, то якийсь галас або поява примари пірата кидали їх у холодний піт і змушували втікати світ за очі. Іноді навіть дідько сам з’являвся особисто, щоб відібрати здобич у невдах. А якщо вони навідувалися в це місце наступного дня, то не знаходили й сліду своєї праці минулої ночі.
Усі ці чутки були дуже непевні, тому довго не могли вдовольнити мою цікавість із цього питання. У цьому світі нічого не досягається важче, ніж істина. Я шукав достовірної інформації серед своїх улюблених джерел: старійшин і особливо серед старих голландських бабусь у провінції. І хоча сам можу похизуватися, що краще, ніж більшість людей, знаюся на старовинній історії моєї рідної провінції, але довгий час мої пошуки не давали хоча б якихось суттєвих результатів.
Та нарешті сталося. Одного погожого дня в другій половині літа я відпочивав від важких пошуків, буденно розважаючись риболовлею в тих водах, які були улюбленим місцем відпочинку в часи мого дитинства. Я проводив час у товаристві кількох поважних міщан з мого рідного міста. Наші зусилля були марні — риба зовсім не клювала. Тому ми часто змінювали місце для риболовлі, але удача нам ніяк не всміхалася. Ми кинули якір біля виступу скелястого узбережжя, на східній частині острова Манхеттен. День був погожий і теплий. Вода кружляла навколо, але не спостерігалося жодної хвильки або хоча б брижів. Усе було настільки спокійне та тихе, що нам здавалося майже неймовірним, коли якийсь птах-водомороз здіймався з гілки сухого дерева і, зависаючи на мить у повітрі, щоб пошукати собі харч, каменем падав униз за своєю здобиччю. Поки ми лежали в човні, знуджені нашим заняттям, куняючи в теплому спокої дня, одного нашого компаньйона, гідного чоловіка, зморило сонце, і, коли він заснув, грузило його вудки пішло на дно. Прокинувшись, він зауважив, що спіймав щось незвично важке, смикнув вудку і витягнув улов на поверхню. Ми були дуже здивовані його знахідкою. Це був довгий пістолет дуже цікавої та дивовижної конструкції, який, судячи з іржавого стану, а також ложа, поїденого хробаками й укритого черепашками, лежав у воді вже давно. Несподіваний вигляд цієї історичної пам'ятки спонукав моїх спокійних товаришів до жвавих дискусій. Один припускав, що зброя потрапила туди під час Війни за незалежність. А інший, через чудернацький вигляд пістолета, приписував його раннім переселенцям. Може, він навіть належав знаменитому Адріану Блоку, котрий досліджував Саунд і відкрив Блок-Айленд, відомий на весь світ своїми сирами. Але третій, після того, як уважно оглянув зброю, заявив, що це справжня іспанська робота.
— Я впевнений, — зазначив він, — якщо б цей пістолет міг говорити, то розповів би нам цікаві історії про жорстокі бої з іспанськими донами. Не сумніваюся, що це автентична реліквія часів старих буканьєрів.
— їх ніколи не бракувало, — додав його співбесідник. — Ми знаємо пірата Брейді, за котрого лорд Белламонт так заповзявся, що всі буканьєри поховали свої гроші та коштовне каміння десь у закутках Лонґ-Айленду. Після нього ще був капітан Кідд.
— Кідд був сміливим псом, — зауважив старий китобій із мису Код. — Навіть вигадали про нього таку кумедну пісеньку:
Мене звати Роберт Кідд,
Я плавав, ох, як плавав.
І хоча вона складалася лише з кількох рядків, там розповідається, як він отримав прихильність диявола, закопавши свою Біблію:
Я Біблії один шматок,
Я плавав, ох, як плавав.
Узяв і закопав в пісок,
Я плавав, ох, як плавав.
— Якби цей пістолет належав йому, то я визнав би його цінною реліквією, яка викликає неабияку цікавість. Це, звісно, дивна історія, але я ще чув і про такого собі Тома Волкера, котрий, кажуть, таки зумів викопати сховані скарби Кідда. А оскільки риба зараз усе одно не клює, то розкажу вам цю історію, аби згаяти час.
Дідько і Том Волкер
За кілька кілометрів від Бостона, що в штаті Массачусетс, є глибока бухточка, що на кілька миль заходить вглиб суші біля Чарльз-Бею та закінчується в порослому густим лісом болоті або, точніше сказати, в трясовині. З одного боку там можна побачити затемнений гайочок. А з протилежного — суша раптово здіймається вже із самого краю води, перетворюючись у високий хребет, на якому росте кілька старезних дубів вражаючих розмірів. Під одним із таких могутніх дерев, як розказують старовинні легенди, пірат Кідд і закопав свої скарби. Він зібрав усі свої гроші в човен і потай підплив уночі до самого підніжжя пагорба. Узвишшя дозволило наглядати, чи немає поблизу когось небажаного, а високі дерева дали змогу примітити хороші орієнтири, завдяки яким місце можна було б легко знайти в разі потреби. Старі люди також подейкують, що сам диявол керував закопуванням цих грошей і взяв скарб під свою опіку. Але, як відомо, нечистий завжди накладає лапу на закопані багатства, особливо, якщо їх здобуто злочинним шляхом. Як би там не було, але Кідд так і не повернувся, щоб відкопати свої статки. Адже його схопили в Бостоні, відправили до Англії, а там повісили за піратство.
Приблизно 1727 року, саме тоді, коли землетруси так докучали Новій Англії, що змусили впасти на коліна й молитися цілу шеренгу запеклих грішників, у тій околиці жив худий і жадібний чоловічок, котрого звали Том Волкер. Його дружина була така ж
