Джерело - Айн Ренд
Він підійшов до Кітінґа і простягнув руку.
Сидячи і не піднімаючи голови, Кітінґ узяв його руку і стиснув її.
Коли Рорк приніс випити, Кітінґ зробив три великих ковтки і почав роздивлятися кімнату. Його пальці міцно стискали склянку, рука була тверда; але лід інколи дзенькав, хоча кисть начебто не ворушилася.
Важкий погляд блукав кімнатою, зупиняючись на Рорковій постаті. Він подумав: «Ні, це не зумисне, не для того, щоб мене образити, він не може інакше — але ця його постава, цей вигляд людини, задоволеної життям»… І зненацька він усвідомив, що насправді ніколи не вірив, що людина може радіти самому фактові буття.
— Ти… такий молодий, Говарде… Такий молодий… Якось я сказав, що ти надто старий і серйозний… Пам'ятаєш, коли ти працював на мене у Франкона?
— Облиш це, Пітере. У нас все чудово і без спогадів.
— Це тому, що ти добрий. Зачекай, не треба супитися. Дозволь, я скажу. Я повинен дещо сказати. Знаю, що ти не хотів би про це згадувати. Господи, і я не хотів, щоб ти про це згадував! Я мусив був душевно приготуватися до цього, того вечора — до тих слів, що ти міг кинути мені в обличчя. Але ти нічого не сказав. Якби все було навпаки і це ти прийшов до мене — можеш собі уявити, що я зробив би чи сказав би? Ти не достатньо марнославний для цього.
— Чому ж ні? Я аж надто марнославний. Якщо ти обираєш це слово. Я ніколи не роблю порівнянь. Ніколи не думаю про себе у зв'язку з чимсь іншим. Я відкидаю навіть ідею вважати себе частиною чогось. Я абсолютний егоїст.
— Так. Ти такий. Але егоїсти інакші. І ти інакший. Ти найбільший егоїст і найдобріша людина з усіх, кого я знаю. І це звучить безглуздо.
— Можливо, самі ці концепції безглузді. Можливо, вони не означають того, що люди звикли в них вкладати. Але облишмо цю тему. Якщо хочеш поспілкуватися, поговорімо краще про те, що робитимемо. — Він відхилився і подивився у вікно. — Це буде он там. Та темна смуга — це ділянка для Кортландту. Коли все буде завершено, я бачитиму її з вікна. Вона стане частиною міста. Пітере, я колись казав тобі, як люблю це місто?
Кітінґ вихилив склянку.
— Гадаю, мені пора йти, Говарде. Мені… мені щось недобре сьогодні.
— Я зателефоную за декілька днів. Краще нам зустрічатися тут. Не приходь до мене на роботу. Не треба, щоб тебе там бачили — хтось зможе здогадатися. До речі, пізніше, коли я зроблю ескізи, ти їх скопіюєш у власній манері. Деякі люди можуть упізнати мій стиль креслення.
— Так… Домовилися…
Кітінґ підвівся, якусь мить нерішуче дивився на свій портфель, а потім підняв його. Він пробурмотів якісь нерозбірливі слова прощання, взяв свого капелюха й пішов до дверей, потім зупинився і знову глипнув на портфель.
— Говарде… Я приніс дещо, що хотів би тобі показати…
Він повернувся до кімнати і поклав портфель на стіл.
— Я не показував цього нікому. — Його пальці тремтіли, коли він відкривав замки. — Ані матері, ані Еллсвортові Тухі… Я хочу, щоб ти просто мені сказав, чи тут є щось…
Він простягнув Роркові шість своїх полотен.
Рорк почав розглядати їх, одне за одним. Дивився на них довше, ніж було необхідно. Наважившись підвести очі, він похитав головою, мовчки відповідаючи на запитання, що Кітінґ його не закінчив.
— Запізно, Пітере, — лагідно мовив він.
Кітінґ кивнув головою:
— Гадаю, я… це знав.
Коли Кітінґ вийшов, Рорк притулився до дверей, заплющивши очі. Його опанував неймовірний жаль.
Ніколи досі він не відчував нічого схожого — навіть тоді, коли Генрі Камерон звалився біля його ніг в бюро, навіть тоді, коли Стівен Меллорі, лежачи на ліжку, істерично ридав перед ним. Там все було зрозуміло. А зараз був жаль — повне усвідомлення людини, в якої не залишилося ані гідності, ані надії, відчуття кінця, без сподівання на порятунок. У цьому почутті було щось ганебне — його власний сором, що він змушений виносити такий вирок іншій людині, що в його почуттях немає місця навіть на бліду подобу поваги.
«Як шкода», — подумав він, і здивовано підвів голову. Він подумав, що щось страшенно неправильно в цьому світі, де це страшне відчуття називають чеснотою.
9
Вони сиділи на березі озера: Вайненд згорбився, примостившись на камені, Рорк розтягнувся на землі, Домінік сиділа прямо, розклавши колом на траві свою блідо-блакитну спідницю.
Будинок Вайненда височів на пагорбі позаду них. Тераси поступово здіймалися вгору від землі, перетворюючи пагорб на сходи. Сам будинок складався з горизонтальних прямокутників, які йшли вгору до вертикальної проекції, що розрізала їх групами ніш, дедалі менших за розміром, кожна з яких була окремою кімнатою, розмір і форма якої становили послідовні кроки у серії поєднуваних ліній поверхів. Здавалося, наче з просторої вітальні на першому рівні рука повільно пішла вгору, формуючи наступний виступ ретельним дотиком, потім зупинилася і знову рушила окремими, чимраз коротшими, різкішими рухами, а потім завмерла, відірвалася від контурів будинку, що сягав до небес. Здавалося, повільний ритм посилювався, наростав, а у фіналі розпадався на стакато.
— Мені подобається дивитися на будинок звідси, — озвався Вайненд. — Учора я провів тут цілий день, розглядаючи гру світла на стінах. Говарде, проектуючи будинок, ти точно знаєш, як сонце освітлюватиме його у різний час із будь-якого кута? Ти контролюєш сонце?
— Звісно, — відповів Рорк, не піднімаючи голови. — На жаль, я не можу контролювати сонце зараз. Посунься, Ґейле. Ти застиш його мені. А я люблю відчувати його проміння на спині.
Вайненд гепнувся на траву. Рорк лежав долілиць, поклавши голову на руку, руде волосся яскравіло на білому рукаві, другу руку він витягнув уперед, притиснувши долоню до землі. Домінік дивилася на стеблинки трави між його пальцями, що іноді ворушилися, зминаючи бадилинки з лінивою чуттєвою насолодою.
За ними простягалося озеро. Гладка поверхня темнішала вздовж узбережжя, наче дерева вдалечині присувалися ближче, щоб обійняти водойму на ніч. Сонце блискучою смугою розтинало воду. Домінік дивилася на будинок і думала, що хотіла б стояти біля вікна, дивитися вниз і бачити постать у білому, що лежала на пустельному березі біля підніжжя пагорба, і руку на землі, — втомлену і спустошену людину.
Вони вже місяць жили в
