Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
3) реклама приносить гроші, а не забирає газетне місце, тому ставитися до неї треба шанобливо й уважно, а не презирливо і зверхньо;
4) якщо бракує грошей, слід звільнити старих працівників і на їхнє місце взяти нових, які погодяться працювати за менші суми;
5) кожен працівник повинен виконувати три перших пункти, а коли забракне мотивації, згадувати про четвертий.
Але простими і доступними ці речі здавалися тільки йому і ще, можливо, кільком людям із рекламного відділу та фірми «Євро-мінус». Для редакційного колективу кожна із цих істин була майже особистою образою, котра зазіхала на професійну гідність, самосвідомість і ставлення до нас громадської думки. Степан чомусь вирішив, що мені його пропозиції мали б видаватися найбільш зрозумілими, і неодноразово намагався знайти в мені свого спільника, викликаючи на відверті розмови до свого кабінету. Ці розмови переважно відбувалися під час обідньої перерви, і Степан пропонував мені розділити з ним трапезу — розчинну зупу з найдешевших і старанно запаковану дружиною канапку з вареною ковбасою (Степан був послідовним у втіленні в життя принципу ощадливості як запоруки фінансового успіху). На десерт — кава з цигаркою (обидві також з «економ-класу»). Щоб у кабінеті не смерділо цигарками, Степан час від часу бризкав у повітря аерозолем для туалетів із хвойним запахом. Цей запах, перемішуючись із цигарками, викликав у моєму шлунку якусь неконтрольовану реакцію, і мені доводилося зосередити всі свої зусилля на намаганні не вистругати з себе залишки сніданку (від розчинної зупки я завбачливо відмовлялася). Зусилля, яке доводилося при цьому робити, заважало мені зосередитися на тому, що говорив Степан, і я переважно мовчала, чим створювала у нього ілюзію досягнення мети. Не знаю, чому на цей запах так бурхливо реагував саме мій шлунок, ніс поводився значно стриманіше, можливо, завдяки хронічному нежитю.
Аргументи директора, наскільки мені вдалося їх збагнути, були досить переконливими. Жодна ідея, навіть ідея елітарної газети, не варта того, щоб працювати на неї зовсім безкоштовно, — це ні в кого не викликало сумнівів. Але те, що в дилемі «пожовтіння або гроші» нам таки доведеться здатися, усвідомлювати було боляче. І наші співробітники всіляко намагалися проігнорувати необхідність опуститися до приземлених понять: наклад — реклама, реклама — прибутки, прибутки — зарплата, зарплата — рейтинг, відсутність рейтингу — звільнення. Останнє ставало для багатьох єдиним стимулом прислухатися до порад директора.
Поступово всім ставало зрозуміло, що тепер у нас більше не друкуватимуться розлогі аналітичні матеріали на тему особливостей цьогорічного книжкового ярмарку у Франкфурті-на-Майні, Варшаві чи Парижі, перекладені без скорочень із котроїсь із центральних газет відповідної країни, не друкуватимуться тексти законопроектів Верховної Ради, протоколи засідань міськради, фахові філологічні дискусії з приводу особливостей нового правопису, тексти церковних проповідей Папи Римського з нагоди Різдва Христового, не буде шматків чиїхось курсових, дипломних, дисертацій, наукових розвідок на різноманітні, хоча завжди досить елітарні теми, не буде графіків замість ілюстрацій і сторінок узагалі без ілюстрацій, як не буде і сторінок без реклами, а будуть, навпаки, сторінки із самою лише рекламою, буде збільшуватись газетна площа під кросворди, гороскопи і статті на теми криміналу та новин від міських комунальних служб, і зменшуватись площа під теми культури, мистецтва і науки. Статті ставатимуть усе коротшими, ілюстрації — більшими, яскравішими, привабливішими, заголовки — скандальнішими та сенсаційнішими, і писатимуться вони величезними літерами, так, щоб здалеку можна було прочитати. Тихий інтелігентний імідж нашого видання для «своїх» доведеться навіки забути, взявши на себе важку і невдячну, хоча, можливо, фінансово стабільну місію популярного народного видання.
Щоранку Степан Вовк збирав редакційну нараду й засипав присутніх цифрами збитковості газети, заборгованістю в усіх можливих кредиторів, реальною небезпекою швидкого банкрутства, відгуками про той чи інший матеріал приватних розповсюджувачів, кіоскерів, вуличних продавців газет, працівників відділу збуту, працівників відділу реклами, працівників бухгалтерії, водіїв тролейбусів, таксистів, митників, міліціонерів, хворих стаціонарного відділення пологового будинку та травматології, своєї тещі, дружини, шваґра, родичів на провінції, сусідів і просто випадкових перехожих, — усіх, хто міг нас купити і кому ми відтепер зобов’язані були продаватися. Він примушував нас прислухатися до цих відгуків, писати так, як їм подобається, як їм зрозуміліше, обмежуючись самими лише фактами, вдаючись лише до скандальних тем, уникаючи аналітичних узагальнень, підсумків, слів іншомовного походження чи надто детального розкриття теми.
Спостерігаючи за мімікою на обличчі пана Фіалка під час цих нарад, я добре уявляла собі, які слова йому хочеться вжити на адресу нового директора, коли на останній сторінці доводиться писати заголовок: «Більше сексу в кожен дім», або «Штучний пеніс — це тепер реальність», чи «Знайшли маніяка-вбивцю», я вже не кажу про «Українки, бережіть цноту». Такі статті потребували, ясна річ, відповідних ілюстрацій. Тому можна було назавжди забувати про такі улюблені колись у тісному колі наших читачів інтелектуальні карикатури, з яких я розуміла у кращому випадку кожну другу і які не завжди бували смішними, зате завжди надзвичайно вишуканими і сповнювали того, хто зміг збагнути задум художника, приємним усвідомленням приналежності до кола справжніх інтелектуалів. Степан Вовк дозволяв друкувати в газеті тільки ті карикатури, які продовжували традицію старого радянського «Перцю» або анекдотів, друкованих на російськомовних веб-сайтах. Карикатури ці рідко бували смішними, бо карикатури у великій кількості й за мінімальні гонорари рідко бувають смішними, зате вони стали доступними для розуміння, і сотні вдячних читачів обривали редакційний телефон зі словами подяки за покращання змісту газети, збільшення обсягу газетної площі для телепрограми, подвоєння кількості друкованих телеканалів, покращення якості анонсів фільмів (раніше ці анонси в основному були розміщені біля фільмів класу Бунюеля чи Ґодара, позначених НІТ або MEGAHIT, тепер же я анонсувала переважно бойовики та гостросюжетні фільми і на вимогу директора саме їх позначала як НІТ або MEGAНІТ, щоправда, часом дозволяла собі не помітити описку SHIT, MEGASHIT або «селодрама»).
Кількість реклами на сторінках газети суттєво збільшилася, і нам навіть почали виплачувати заборговану колись зарплатню. Наразі переважно цеглою, дошками, мішками з цементом, уроками англійської мови, безкоштовними туристичними поїздками, але й це було приємно. Часом видавали і гроші, причому варто віддати належне Степанові, бо платив він стільки, скільки обіцяв, і тоді, коли обіцяв.
Як з’ясувалося потім, досягав він цього не лише за
