Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Стягнула персні, а цей затиснула в долоні, й тоді дійшло до свідомості, що це хтось підкинув їм до хати скарб, щоб потім звинуватити в злодійстві і потягти на лаву... Та ні, такого не може бути, це Лисий Мацько переховує, він бере в заклад... Але як цей перстень тут узявся? Пам'ятає, якийсь Бялоскурський стягував їй з пальця. Продав?..
Похапливо складала золото в дзбан, трусилися руки, присипала коштовності опеньками, поставила дзбан, де стояв, а долоня не розтулялася, не могла розтулитися.
Боязко глянула у відчинене вікно: на вулиці стояв монах у чорному капелюсі й довгій до п'ят рясі.
— Чого тобі, святеннику? — вихилила голову.
— До патера йди... — монах не дивився їй у вічі. — До святої сповіді. Він чекає тебе в каплиці біля єзуїтського дому. Dominus vobiscum... — Чернець повернувся спиною до вікна,чекав.
— Бугаї Христові! — сплюнула Льонця. Розтулила долоню; так, це її перстень. Натягла на палець правої руки — замість шлюбного. Це моє. Тільки всього й залишилося мені... Хто його дошукається серед тієї зологої сарсами?
Льонця почала одягатися. До кімнати увійшла Абрекова.
— Хто то? — спитала шепотом, з тривогою.
— Отой? — показала Льонця на монаха. — Не бачите, слуга божий.
— Не йди з ним, Льонцю, це сатана. Ти придивись:
капелюх і ряса до п'ят...
— І добре, що сатана! — засміялася Льонця. — А ви, певне, хотіли, щоб за мною прийшов архангел Михаїл!.. Почекай, почекай, болотний чорте, вже йду.
Розділ п'ятий
ЧЕРЕЗ СЛАВУ И БЕЗЧЕСТЯ
Року 1595-го. ...А єпископ Балабан насміхався над братчиками: «Хто мя там судити має — шевці, кравці, кушнірі? Якийсь Рогатинець у них за патріарха, а Красовський за митрополита». Його ж, Юрія, самі братчики нібито за пристрастіє до хмільного зілля і до інших грішних прелестей у дзвіницю посадили. Не знаю нічого за перелюбство, вина ж пан Юрко не вживав, а що просидів добу у Корняктовій вежі й безмін штрафного воску на братський стіл поклав — то правда, всі про це знали на вулиці Руській.
З манускрипта[31]
Тиснуть, давлязаь на тіло й душу міцно кладені з дикого каменю стіни — чи то й дзвонареві так здається, коли виходить на останній поверх будити благовісти до виносу святих дарів? Та ні, музика дзвонів тоді руйнує вщент цей тісний склеп, тоді стелею дзвіниці стає небесна баня, а нині дзвони з прив'язаними до крис сердечками німо й тяжко визирають чорними копулами крізь чотири вікна у всі чотири сторони світу; чорно бовваніє Великий Кирило біля східного віконця, шнури закинуті на дубове перехрестя під склепінням; мовчать благовісти у вежі Корнякта, не вільно їм — Наливайко ходить Волинню.
Тихо на верхньому поверсі дзвіниці, мов у тюрмі. А таки ж тюрма: стілець у кутку, на ньому шмат хліба і кварта з водою, на долівці сидить Юрій Рогатинець, сеньйор братства, ув'язнений братчиками на добу й оштрафований безміном воску.
Сором уже пригас. Тільки пригас — він ніколи не перетліє на попілець, слід від нього відтиснеться на душі, мов друкарська фарба на папері; Юрій усе життя відчуватиме ці, тільки йому знайомі письмена, і вони пектимуть і перестерігатимуть його, і виховають у вдачі мужа щось нове, чого досі не було, а що — не може того знати нині Рогатинець.
А коли відійшов відчай — бо ж хотілося досягти з перехрестя шнур і задавити почуття стиду чорною темінню смерті, — думка почала вперто шукати причин, з яких виріс страх чи то байдужість: сеньйор братства Юрій Рогатинець, котрий примусив коритися суворій братській дисципліні всіх — від себе й до Антоха Блазія, сам не прийшов на сходку, яку скликав Красовський з приводу вельми важливого діла.
Хто ж я такий, що взяв на себе ношу гуртівника українських міщан, хто ж я такий, що став диктувати свою волю й уподобання тисячам людей, хто ж я такий, що посмів вимагати від поспільства чистоти помислів і вчинків, заборонив сумніватися, не випробувавши себе самого? Але хіба це можливо — перевірити себе наперед? Чим — коли і смерть здається якимсь неясним і зовсім не страшним маревом, інколи навіть заманливим пишним погребальним ритуалом, аж поки не стане вона перед тобою у всій своїй голій жорстокості й ти усвідомиш суть справжнього небуття? Чим — коли й тюрма виглядає здалеку обителлю спокою й відпочинку від мирської суєти, а тієї безвиході не спроможний уявити собі доти, доки темінь не засліпить очі, сморід не заб'є дихання, а простір обмежиться трьома кроками вздовж і двома завширшки? Чим — коли й кохання здається раєм, аж поки справжній біль не вселиться в кожну клітину мозку, серця, пальців, уст, і ти замість блаженства в жадану мить солодкої близькості передчуваєш наближення неминучої втрати? Чим — коли, проповідуючи високу ідею, не знаєш ще своєї власної марноти і, завдаючи собі на плечі все більше й більше вантажу, не можеш знати, яка крихта ваги придавить тебе до землі? Як можна наперед збагнути себе самого, правоту своїх вчинків, коли, осуджуючи противника, не завжди впевнений єси, що правда не за ним?
Сумніви увірвалися ордою в душу Рогатинця, в сумнівах шукає він виправдання для свого вчинку, в сумнівах хоче визначити самого себе — ким він був, ким став, ким повинен бути далі. Не марнославство мучить його — Юрій завтра прийде перед очі товариства і скаже все,що передумав, і прощення проситиме за зраду; він готовий стати найпростішим братчиком, але йому необхідно нині переконатися в доцільності розпочатого ним чину. А що, коли мають рацію єпископи, які прагнуть єдності, а не розколу костьолу й церкви? А що, коли правда за Вишенським, який закликає не до боротьби, а до самовдосконалення? А що, коли Наливайко — не захисник, а кровопролитник, який вицідить кров з народу, а нової ніде буде взяти?
Хто
