Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Чи можна зажити лікарської слави, маючи вісімнадцять літ від роду? З жіноцтвом — інакше. Немічних приводили або привозили до всіх Дулібових попередниць, як йому розказувала мати, ще коли ті були зовсім дітьми. Вважалося навіть, що дитина чистіша і володіє більшою цілющою силою, ніж доросла людина. Багатолітній досвід до уваги не брався, бо хвора людина про досвід не думає, мудрості не потребує, — вона жде тільки чуда, а чудо може вилитися тільки з ясних дитячих очей. Це — про дівчаток.

Але чудо від хлопчика? Про таке не чувано. Малий Кузьма, переймаючи тонке материне вміння, мав покладатися не на чудо, а на самого себе, тому, не чекаючи, поки осягне всі складнощі й глибини таємничого мистецтва, відважно кинувся в плавбу по невідомих морях людських страждань, вибираючи попервах випадки легкі, майже незначні, пропонуючи свої послуги таким малим хлопцям, як і сам, лікуючи й не навсправжки, а мовби жартома, мовби ведучи якусь веселу гру, що тільки краєм зачіпала людську недугу, його й не сприймали всерйоз, дражнили то Розминайлом, то Розтирайлом, то Гладуном або Гладунчиком. Але випадки зцілень від доторку хлопцевих пальців намножувалися з часом, вони вели за собою чутку, далі — захват, а там і славу, що, як відомо, літає хоч і без крил, та проникає повсюдно. Іноді слава приваблює чоловіка, веде за собою, іноді штовхає навіть поперед себе. Так, зрештою, сталося й з Дулібом, який у вісімнадцять літ вже мав це прізвисько, опріч того мав неспокій у душі й потяг до мандрів поміж людьми, переходячи від одного хворого до другого, не вибираючи собі немічних, серед яких могли бути багаті й бідні, знатні й геть невідомі, але перед недугою всі вони мали рівність, отож до кожного повинен був поспішати він, Дуліб Кузьма, зрадивши звичаєві цілих поколінь жіноцтва з свого роду, яке сиділо на місці, очікуючи хворих до себе. Зрада ця могла заноситися до лічби тих незчисленних зрад, які можна виправдати. Бо не кожний хворий має спромогу добратися до лікаря, лікар же, та ще коли він молодий і дужий, має собі коня і сподівається на гарний прийом повсюди, такий лікар добереться куди завгодно.

Дуліб добрався аж до Перемишля, і слава, залетівши поперед нього на князівський двір, запровадила молодого лікаря перед очі самого князя Володаря, правнука Ярослава Мудрого, сина відважного Ростислава Володимировича, який у Тмутаракані був отруєний грецьким катепаном, випивши вино з чаші, що з неї перед ним відпив катепан, непомітно впустивши потім у те вино отруту з-під нігтя.

Володар, чоловік уже немолодий, далеко за п'ятдесят літ, страждав нападами серцевої млості, яким передував тяжкий гнів, з роками гнівливість князева не вгавала, а ще посилювалася, відповідно посилювалися й напади млості, так що іноді князь упадав навіть у непам'ять. Не помагало ніщо: ні трави, ні заморські лікарі, ні молитви, ні бурмотіння знахарів. Пояснювали всі неміч князеву його тяжким життям, але від цього Володареві не легшало. Про своє тяжке життя знав і без нагадувань. Пам'ятав усе. І як лишилися малими сиротами після отруєного батька в далекій Тмутаракані Рюрик, Володар і Василько. І як жили у Володимирі на хлібах у князя Ярополка Ізяславовича, не маючи ні волостей, ні навіть слуги, щоб осідлав коня. І як отримали від Всеволода Київського Червенські городи, але змушені були битися за них, то з своїми князями, то з ляськими. І як Святополк Київський осліпив брата Володаревого Василька, злякавшись зростання сили двох Ростиславовичів. Володар і сліпий Василько не покорилися і два десятки літ змагалися за свої землі з сином Святополка Ярославом, який колотився у Володимирі й околицях, то втікаючи до польського князя Болеслава Кривоустого, за яким була сестра його Збислава, то каючись перед Мономахом, то знов ламаючи клятву й розпочинаючи чвари.

Дуліба впроваджено до князівської гридниці запобігливими служками, які по дорозі нашіптували юному лікареві про тяжкий Володарів норов і ще про тяжче життя його, що, вочевидь, і спричинилося до зродження такого норову. Та хоч Дуліб не міг похвалитися зрілістю й досвідченістю в справах житейських, узвичаєння мав таке, що слова пускав повз вуха, надто ж коли йшлося про хворощі, бо в тому ділі вірив власним очам та чутливості пальців.

Тож коли став перед князем і побачив високого, одутлуватого чоловіка, з ясним, мовби аж золотистим волоссям, нездоровою червоністю на білому обличчі, якої не могла заховати й пишна густа борода, коли глянув на Володареві руки, дужі, короткопалі, неспокійні, готові щомиті вхопитися за меч або за ворожу горлянку, коли почув важке відсапування князеве, що видобувалося з глибин його могутніх грудей, то відразу збагнув, де гніздяться початки хворощів, які докучають немічному.

— Роздягнися, княже, до пояса, — звелів юнак Володареві. Вельможні, що обступали князя, пороззявляли роти від такого зухвальства, слуги перелякано позадкували, щоб щезнути безслідно, як тільки вибухне князівський гнів, а що він вибухне, в цьому ніхто не мав ніякого сумніву.

Однак сталося інакше. Князь майже розвеселено простежив, як зникають служки, тоді вказав на двері й своїм вельможам.

— Геть! — коротко звелів він, Коли ж ті терлися-м'ялися, вдаючи, що те «геть!» стосується до когось іншого, Володар гримнув на них: — Кому сказано? Геть звідси! Полиште мене з лікарем на чотири ока!

А коли всі вийшли, почав зривати з себе шати, зостався в самій сорочці, спитав мирно:

— І сорочку?

— І сорочку.

— Молодий, а князя оганьбити хотів: роздягти при всіх. Де такого навчився?

— А ніде.

Князь скинув і сорочку. Став голий, тіло мав біле, пухке, безволосе, колись, мабуть, було воно гарне своєю стрункістю, тепер обважніло від жиру, хоч подекуди бугрилися під товщами жиру тугі м'язи. Дуліб пройшовся кінчиками пальців довкруж грудей князівських, тоді сказав:

— Лягти б тобі, князю. Щоб я трохи розім'яв твої груди.

— І поможе? — не повірив Володар.

— Побачимо.

Недовго й тримав князя на постелі, але ввігнав того в піт, та й сам добряче змокрів, бо тяжко було блукати пальцями в покладах жиру, відшукуючи під ними ледь жевріючі вузлики м'язів, пробуджуючи заснулі давно сили в грудях цього старого, знищеного не зрозумілими для Дуліба пристрастями чоловіка. Та ось зарухалися м'язи, ожили сув'язі між ними, заграла ціла грудна клітка, мов той ромейський варган багатоголосий, кволе борсання серця князевого замінилося дужими поштовхами, погнало кров по жилах веселіше, пружніше, ніби в далекій молодості, Володар задихав легше, вільніше, з насолодою, але ще