Джерело - Айн Ренд

Одна-єдина виставка «Марш століть» не могла спричинити цього. «Марш століть» відкрили у травні. Це було фіаско. Чому б, думав Кітінґ, не назвати це доречнішим словом? Фіаско. Жахлива поразка. «Назва цього проекту була б слушна, — написав Еллсворт Тухі, — якщо припустити, що століття їхали верхи на конях». Усе інше, написане про архітектурні досягнення виставки, було в тому ж дусі.

Кітінґ згадував, із тоскною гіркотою, як старанно вони працювали, він і семеро інших архітекторів, проектуючи ті споруди. Це правда, що він доклав чимало зусиль, щоби привернути увагу громадськості до себе, але, звісно, він не робив цього, коли вони працювали над проектом. Вони працювали у гармонії, спільно обговорюючи всі деталі, у справжньому колективному дусі, не намагаючись нав'язувати одне одному особистих упереджень або егоїстичних ідей. Навіть Ролстон Голкомб забув про Відродження. Вони створили сучасні будівлі, сучасніші за всі, що існували досі, сучасніші за вітрини універмагу Слоттерна. Він не вважав, що споруди нагадували «зубну пасту, вичавлену з тюбика, на який хтось випадково наступив» або «стилізовані версії нижніх відділів прямої кишки», як написав один критик. Але люди, здається, саме так думали, якщо думали взагалі. Він не міг цього стверджувати. Знав лише, що квитки на «Марш століть» нав'язували під час антрактів у театрах і що сенсацією виставки, її фінансовим порятунком, стала пані на ім'я Хуаніта Фей, яка танцювала з живим павичем, який був єдиним предметом одягу на її тілі.

Але що з того, що виставка зазнала фіаско? Це не зашкодило архітекторам, які брали участь у проектуванні. Ґордонові Прескотту велося краще, ніж будь-коли. Ні, річ не у виставці, думав Кітінґ. Це почалося раніше. Він не міг сказати, коли саме.

Пояснень було багато. Депресія завдала сильного удару по всіх; дехто зумів піднятися, «Кітінґ і Дюмонт» — ні. З відходом Ґая Франкона щось відійшло і з фірми, і з тих кіл, що з їхньої допомоги фірма затягала клієнтів. Кітінґ розумів, що у Ґая Франкона були і майстерність, і вміння, і властива лише йому нелогічна енергія, навіть коли ця майстерність складалася лише з особистого шарму, а енергія витрачалася на те, щоб заманити спантеличених мільйонерів. Було щось незрозуміле й дивне у реакції клієнтів на Ґая Франкона.

Він не міг знайти раціонального пояснення тому, на що реагують люди. Лідером середнього рівня у професії — високого рівня вже не залишилося — став Ґордон Прескотт, голова Ради американських будівельників; Ґордон Прескотт, який читав лекції про трансцендентальний прагматизм і соціальне планування та який клав ноги на столи у вітальнях, приходив на урочисті обіди в бриджах і голосно критикував суп. У вищому світі полюбили архітектора з ліберальними поглядами. Гільдія архітекторів Америки існувала вперто, з почуттям ображеної гідності.

Її називали будинком перестаркуватих. Рада американських будівельників усе вирішувала і час від часу говорила про закриття членства, хоча ніхто ще не знав, як цього досягти. Якщо в колонці Еллсворта Тухі згадувався архітектор, це завжди був Оґастес Вебб. Кітінґа у його тридцять дев'ять вважали старомодним.

Він облишив спроби щось зрозуміти. Невиразно відчував: пояснення змін, що охоплювали світ, полягало в причинах, яких він волів не знати. В юності він добродушно зневажав роботи Ґая Франкона і Ролстона Голкомба, і змагатися з ними здавалося йому лише невинним шарлатанством. Він знав, що Ґордон Прескотт і Ґас Вебб уособлювали таке грубе й порочне шахрайство, що заплющувати очі на це було вище його еластичних можливостей. Він вірив, що люди вважають Голкомба великим архітектором, і не бачив нічого лихого у тому, щоб перейняти трохи його запозиченої величі. Він знав, що ніхто не вбачає нічого особливого у Прескотті. Він відчував щось темне й зловісне в тоні, яким люди говорили про геній Прескотта; наче вони не виявляли належної поваги до нього, а плювали в генія. Вперше Кітінґ не поділяв думки більшості; було надто ясно, навіть йому, що суспільне визнання вже не є визнанням заслуг, що воно перетворилося на тавро ганьби.

Він працював радше за інерцією. Він уже не міг дозволити собі винаймати весь поверх, половина кімнат якого стояли порожні, але зберігав їх, виплачуючи різницю з власної кишені. Він мусив працювати. Він втратив більшу частину своїх статків у безрозсудних біржевих спекуляціях, але в нього залишилося достатньо коштів, щоб забезпечити собі комфорт до кінця життя. Це його не бентежило; гроші вже не були його головним питанням. Бездіяльність, ось чого він боявся; попереду маячив знак питання, що ж він робитиме, якщо повсякденна робота закінчиться.

Він ходив повільно, притискаючи руки до тулуба і сутулячись, наче йому дошкуляв постійний холод. Він почав гладшати. Його обличчя набрезкло, він дивився під ноги і складки другого підборіддя сплющувалися на вузлі його краватки. Натяк на його колишню вроду ще зберігся, та це ще дужче псувало його; здавалося, риси його обличчя намалювали на промокальному папері й вони розпливлися і зблякли. Помітною стала сивина на скронях. Він часто пив, не відчуваючи жодного задоволення.

Він попросив матір повернутися до нього. Вона переїхала. Довгими вечорами вони мовчки сиділи, не через образу, а шукаючи розради одне в одного. Місіс Кітінґ нічого не радила, ні на чому не наполягала. Натомість у її ставленні до сина з'явилася нова, ляклива ніжність. Вона готувала для нього сніданки, хоча вони мали служницю; вона готувала його улюблену страву — французькі млинці, які він любив, коли йому було дев'ять років і він хворів на кір. Якщо він помічав її старання і казав їй щось приємне, вона кивала головою, кліпала і відверталася, запитуючи в себе, чому це так втішило її сина і чому сльози навертаються на очі.

Іноді після довгого мовчання вона зненацька запитувала: «Піте, все буде добре? Правда?». І він не питав, про що їй ідеться, а спокійно відповів: «Так, мамо, все буде добре», намагаючись стримати жаль і змусити голос лунати переконливо.

Якось вона запитала:

— Ти щасливий, Піте? Щасливий?

Він глянув на неї і побачив, що вона не насміхається; її очі були широко розплющені й перелякані. Та оскільки він не міг відповісти, вона закричала:

— Але ти мусиш бути щасливим! Піті, ти повинен! Бо навіщо я тоді жила?

Він хотів підвестися, обійняти її та сказати, що все нормально — але згадав слова Ґая Франкона в день весілля: «Я хочу, щоб ти пишався мною, Пітере… Хочу знати, що