На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

Пат скинула капелюшок і кудись його відклала. Потім обернулася до мене й побачила мого носа.

— А це що? — злякано спитала вона.

— Нічого страшного. Це тільки на вигляд страшно. Працював під машиною, і щось упало мені на ніс.

Вона недовірливо дивилася на мене.

— Хтозна, де ти знову був! Ти ж ніколи нічого не розповідаєш мені. Я знаю про тебе так само мало, як і ти про мене.

— Це теж краще, — сказав я.

Вона принесла миску з водою, хустку та зробила мені компрес. Потім знов оглянула мене:

— Видно, тебе вдарили. Шия в тебе так само подряпана. З тобою, мабуть, сталась якась пригода, любий?

— Найважливіша пригода сьогодні в мене ще попереду, — сказав я.

Вона здивовано підвела очі:

— Так пізно, Роббі? Що ти ще надумав?

— Лишаюся тут! — відповів я, відкинув компрес і пригорнув її. — Лишаюся з тобою на весь вечір!

XX

Серпень був теплий, безхмарний, і у вересні погода теж лишалася майже літньою, проте з кінця вересня почалися дощі. Хмари цілими днями висіли низько над містом, капало з дахів, почалися бурі, і коли я одного недільного ранку прокинувся й підійшов до вікна, то побачив у зелені дерев на кладовищі жовті, як сірка, плями й перші голі гілки.

Я трохи постояв біля вікна. Останні місяці, після нашого повернення з моря, в мене було якесь дивне почуття — весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо. Дійсність була сильніша від думок, вона завжди відтісняла їх на задній план, і поки Пат була зі мною, а дерева стояли в пишному вбранні, такі поняття, як осінь, від’їзд і розлука, означали не більше, ніж бліді тіні на обрії, завдяки яким ще сильніше відчувалося щастя нашої близькості, нашого сумісного життя.

Я дивився з вікна на мокре, залите дощем кладовище, на могильні плити, вкриті брудним, темно-рудим листям. Туман, наче якийсь блідий звір, висмоктав за ніч зелений сік із листя дерев, воно висіло на гілках блякле й немічне, кожен порив вітру зривав усе нові й нові листочки і гнав поперед себе. І раптом я вперше відчув, так ніби то був гострий, різкий біль, що розлука недалеко, що вона скоро стане дійсністю, мов осінь, яка скрадалася надворі крізь верховіття дерев, лишаючи по собі жовтий слід.

Я прислухався. Пат іще спала в суміжній кімнаті. Я підійшов до дверей і трохи постояв там. Вона спала спокійно й не кашляла. На мить мене заполонила раптова надія — я уявив собі, що сьогодні або завтра чи найближчими днями Жафе подзвонить мені та скаже, що їй не треба їхати… Але потім пригадав ті ночі, коли чув тихе шарудіння в її грудях, оте рівномірне, приглушене хрипіння, яке то наближалося, то віддалялось, ніби далекі човгання тоненької пилки, і надія погасла так само швидко, як і спалахнула.

Я повернувся до вікна та знову втупив очі в дощ надворі. Потім сів за письмовий стіл і почав лічити свої гроші. Хотів підрахувати, на скільки їх вистачить для Пат, але мені при цьому стало так тяжко на душі, що я знову вкинув їх у шухляду.

Я глянув на годинник. Було близько сьомої. Я мав щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат. Я швиденько одягнувся, щоб трохи попрацювати на таксі. Це було краще, ніж сидіти в кімнаті наодинці зі своїми думками.

Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями. Перехожих було мало. У робітничих кварталах стояли довгими рядами прибуткові будинки-казарми, обдерті й занедбані, немов старі, сумні повії під дощем. їхні фасади були облуплені й брудні, похмурі вікна безрадісно блимали назустріч ранкові, а на потрісканій штукатурці стін у багатьох місцях зяяли глибокі жовто-сірі дірки, наче її роз’їло виразками.

Перетнувши стару частину міста, я під’їхав до собору, зупинився перед невеличкою хвірточкою і виліз із машини. Крізь важкі дубові двері, наче здалеку, долинали звуки органа. Саме був час ранкової відправи, і з мелодії я зрозумів: щойно почалося освячення святих дарів, отже, мине щонайменше двадцять хвилин, поки все скінчиться й почнуть виходити люди.

Я пройшов у церковний сад. Він тонув у сірій імлі. Трояндові кущі понуро схилилися під дощем, але на більшості з них були ще квіти. Плащ у мене був досить широкий, щоб сховати під ним зрізані гілки. Хоч була неділя, я ніде нікого не побачив і без перешкод відніс перший оберемок троянд у машину. Потім вернувся в садок, щоб нарізати ще один. Тільки-но я це зробив і сховав букет під плащ, як у галереї почулася чиясь хода. Я притиснув ліктем квіти, зупинився, перед одним з барельєфів хресного шляху й удав, що молюся.

Хода наблизилась і затихла. Хтось зупинився позаду. Мені стало гаряче. Я побожно звів очі на барельєф, перехрестився й неквапом пішов далі, до другого барельєфа, трохи далі від галереї. Ззаду знову почулася хода і, коли я став, знов затихла. Я не знав, що робити. Зразу йти далі я не міг, мусив лишатися на місці принаймні стільки, скільки треба було, щоб десять разів проказати «Радуйся, Діво» і один раз «Отче наш», а то зрадив би себе. Стоячи на місці, я обережно, вдаючи невдоволено-го, що мене потурбували під час молитви, глянув, що то за людина й чого вона хоче.

Побачивши привітне, округле обличчя священика, я полегшено видихнув. Знаючи, що за молитвою він мене не потурбує, я вже вважав себе врятованим, аж раптом помітив, що — на своє лихо — зупинився перед останньою сценою хресного шляху. Якби я навіть молився удвічі повільніше, то через кілька хвилин мусив би скінчити, а цього, як видно, і чекав священик. Зволікати не було ніякого сенсу, тому я з байдужим виглядом повільно рушив до виходу.

— Доброго ранку, — привітався пастор. — Слава Ісусу!..

— Навіки слава! — відповів я згідно з формулою католицької церкви.

— Тепер сюди рідко хто приходить у такий ранній час, — сказав він привітно, дивлячись на мене ясними, як у дитини, голубими очима.

Я щось промурмотів у відповідь.

— Так. На жаль, рідко, — додав він сумовито. — Особливо чоловіки — їх тепер майже ніколи не побачиш за молитвою в цьому місці. Ось чому я зрадів і заговорив з вами. У вас, пев-

не, якесь особливе прохання до Всевишнього, якщо ви прийшли так рано