Твори - Гі де Мопассан

В голові перебігало безліч споминів, забутих, далеких, солодких і смутних тепер. Раз увечері вона завітала до нього, вертаючись з балу, і вони поїхали вдвох на прогулянку до Булонського Лісу; вона — декольтована, а він — у хатній куртці. Діялось те весною, тепло було. Від її корсажа, від її юного тіла розходились у повітрі ніжні пахощі. Який чудовий вечір! Надійшовши до озера, де місячне проміння, пробиваючись крізь віти, спадало на воду, вона почала плакати. Лормерен, здивований трохи, запитав, чого вона плаче.

— Не знаю, — од казала. — То вода та місяць мене розчулюють. Кожного разу, як побачу щось поетичне, у мене стискається серце, і я плачу.

Він усміхнувся, розчулившись і сам, — йому здавалося нерозумною і водночас чарівною ця наївна чутливість милої жіночки, що з усякого приводу вражається, хвилюється. І він поцілував її іїалко, промовивши стиха:

— Серденько Лізо, немає кращої за тебе!

Що то за чарівне було кохання, ніжне, на малу годину, і як скоро воно скінчилось. Урвав його раптом, коли саме вогнем, запалало, отой барон, старий шкарбун! Завіз десь жінку та з того часу нікому більше й не показував!

Е, до лиха! Лормерен забув її за два, за три тижні. В Парижі одна жінка так швидко заступає другу, коли'ти неодружений! Що з того! Він зберіг у серці для неї маленький — святобливий куточок, бо кохав тільки її! Розумів це тепер якнайкраще!

Він підвівся й голосно промовив:

— Піду цього вечора на обід, піду!

І інстинктивно повернувся до дзеркала, щоб оглянути всього себе. Він подумав: «Вона, певне, дуже постарілась, більш за мене». І радий був, правду кажучи, що стане перед нею ще гарний, міцний, здивує її, розчулить, може; мимохіть вона пожалкує за колишніми днями, далекими, такими далекими!

Він взявся до інших листів. Нічого важливого там не було.

Цілий день він думав про ту, що знову до нього верталася. Як вона виглядає? Як воно чудно зустрітись отак через двадцять п’ять років! Чи він її хоч упізнає?

Він одягся кокетливо, мов жінка, надів білу жилетку, яка більше пасувала йому до фрака, ніж чорна, покликав перукаря закучерявити волосся, — воно в нього добре збереглося, — і поїхав завчасно, аби довести, як він квапився.

Перша річ, яку він побачив, увійшовши до гарної, заново вмебльованої вітальні, був власний його портрет — стара, зблякла фотографія з часів його тріумфів, що висіла на стіні у вишуканій оправі з старовинного шовку.

Він сів і став чекати. Нарешті позад нього розчинилися двері. Він жваво випростався і, обернувшись, побачив стару даму з сивим волоссям, що простягала йому обидві руки.

Він схопив їх і довго цілував то одну, то другу. Потім, підвівши голову, поглянув на свою колишню коханку.

Так, то була стара дама, стара незнайома дама; їй хотілося плакати, але вона усміхалась.

Не міг здержатись, не шепнути:

— Це ви, Лізо?

Вона відказала:

— Так, це я, певне, що я… Ви б мене не впізнали, правда? Я так журилася… так журилася… В журбі згоріло моє життя… Ось я тепер яка… Гляньте на мене… або ні… не дивіться… Але який ви й тепер гарний… і молодий… Коли б я зустріла вас випадково на вулиці, то зараз би крикнула: «Жакле!»

Тепер сідайте, побалакаємо спершу. Потім я покличу дочку, свою дорослу дочсу. Побачите, як вона на мене схожа… Ні, не так! Вона зовсім така, якою я була колись, ось побачите! Я захотіла побути спочатку з вами вдвох. Боялась трохи, що розжалоблюсь у першу хвилину. Тепер уже скінчилось, пройшло… Сідайте ж, мій друже.

Він сів поруч з нею, тримаючи її за руку. Але не знав, що їй казати. Він не знав цієї жінки, здавалось, ніколи її не бачив. Навіщо прийшов він у цей дім? Про що міг би завести мову? Про минуле? Та що ж було спільного поміж ним та нею? Він нічого тепер не міг пригадати, дивлячись в обличчя цій бабусі. Не пригадував собі зовсім усього того любого, солодкого, приємного та болючого, що огортало його серце, коли починав думати про іншу, про свою Лізу,

ніжну Попелясту Квітку. Що ж з нею сталося, з тією, з давньою коханою? Тією, з далекого сну, білявою, сіроокою, молодою, що так гарно вимовляла «Жакле»?

Вони сиділи поруч, нерухомо, зніяковілі обоє, стурбовані, пригнічені тяжким почуттям.

А що велася поміж ними банальна розмова, уривчаста і млява, вона встала й натисла на гудзичок від дзвінка.

— Я кличу Рене, — промовила.

Рипнули двері, зашелестіло вбрання, і потому гукнув молодий голос:

— Ось і я, мамо!

Лормерен сторопів, ніби побачив якийсь привид.

— Добридень, панночко! — шепнув. Тоді, повернувшись до матері: — О, це ви!

То була вона, справді вона, та колишня Ліза, що зникла була й вернулась! Він бачив її знову таку, яку вкрали в нього двадцять п’ять років тому. Ця ось навіть була ще молодша, свіжіша, більше було в ній дитинного.

В нього з’явилося божевільне бажання — розкрити обійми, пригорнути її до себе, шепнути у вухо: «Добридень, Лізон!»

Слуга доповів:

— Накрито, пані, до столу!

І вони ввійшли до їдальні.

Що робилось за обідом? Що йому казали, що він одказував? йому неначе снився чудний сон, що межував з божевіллям. Він дивився на обох жінок, а в голові роїлася хвороблива, божевільна думка: «Котра з них справжня?»

Мати усміхалася, безперестану повторюючи:

— А пам’ятаєте?

А він спомини знаходив у ясних очах молодої дівчини. Двадцять, може, разів розтуляв рота, щоб сказати їй: «Чи пригадуєте собі, Лізон…» — забуваючи про ту даму з сивим волоссям, яка поглядала на нього розчуленим оком.

Але бували хвилини — він уже не знав, втрачав розум! Помічав, що ця, теперішня Лізон, не зовсім така, як та, колишня. Та, давня, мала в голосі, в погляді, у всьому єстві щось таке, чого він у цій не знаходив. І він страшенно напружував розум, щоб пригадати собі свою коханку, відновити те, що вислизнуло з пам’яті, те, чого бракувало цій, воскреслій Лізон.

— Ви втратили жвавість, мій бідний друже, — казала баронеса.

— Багато ще дечого я втратив! — белькотав він.

Але він відчував, як у його турботному серці ніби збуджено звіра, що ладен укусити, відроджується давнє кохання.

Молода дівчина базікала, й інколи знайома інтонація, слова, які вона перейняла від матері, вся манера промовляти, думати, схожість рухів, що набувається, коли люди живуть укупі, змушували його