Новини - Андрій Любомирович Войницький

З самого початку для нас, останніх радянських бебі-бумерів, поняття вітчизни виявилося умовністю. Ми б могли бути патріотами, якби та вітчизна була непорушною глибою, чимось таким, що існувало до тебе і не похитнеться згодом. Але радянська Україна вмерла раніше, ніж ми встигли зрозуміти і полюбити її, а незалежна Україна тільки-но народжувалася, і за останні сімнадцять років ще як слід не народилася. Ми інстинктивно відчували, що нас якось кинули з вітчизною. Якщо може відбутися такий планетарний кидок, то навіщо тоді бути чесними, міркували ми. І вся подальша новітня історія лише підтверджувала ці наші висновки.

Нам не вдалося взяти участь у тотальному переділі власності, урвати у життя жирний кусень у той час, як покоління наших батьків саме цим і займалося. Ми дивилися на їхню війну всіх проти всіх зачарованими дитячими очима, ми чули міфи про цю війну, що розповідали старші хлопці з наших дворів, ми знали імена новітніх горгон і гераклів. Ми були в щенячому захваті від великого криміналу дев’яностих і не вірили, що він завдасть лиха комусь із нас особисто,— саме так глядачі в римському Колізеї були певні, що меч гладіатора ніколи не торкнеться їхніх ший. Нам не випало промишляти рекетом, контролювати ринкові палатки і казково збагачуватися, як ті дорослі дядьки з великими «пушками». Нам не довелося постріляти навіть по консервних бляшанках. Мине ще кілька років, і все зміниться, але на той час все виглядало саме так.

І через це ми виросли з невиразним відчуттям утраченого шансу. Нас вистачило лише на те, щоб нюхати різне лайно через грубі купюри,— тільки так ми могли хоч трошки ототожнитися з героями новітніх саг. Тільки так ми здавалися собі чимось більшим, ніж були насправді. Унюханий спідами вікінг нової ери з великим чорним пістолетом — лише він є об’єктом культу. Його коротке злочинне життя здається глядачеві естетичною цінністю, він вовк, а все, що поза ним,— овече пасовисько.

Усе це мигтіло в моїй голові, поки я дивився, як жовто-блакитна картка дрібнить чудесний білий порошок, і думав лишень про одне.

Пригостять?

Чи не пригостять?

Адже ж я не скидувався...

— У мене є знайомий. Про нього мало хто знає. Він практикує магію вуду...

Саша виліз на спинку кривої дворової лави, натоптав снігу прямо там, де сидять удень бабусі, і припалив сигаретку від моєї. Рома замріяно затягувався. Нестор шумно відправляв малу нужду на ріг п’ятиповерхівки за два кроки від під’їзду, а мєнт Толік з великою старанністю, аж крекчучи, відбивав кийком голову сніговику. Той був величезний, в людський зріст, навіть більший,— такий собі блідий поганський ідол. Удари лягали ладно, залишаючи в щільному снігу глибокі рівчаки.

Мабуть, діти зліпили того сніговика до обіду, коли багато намело, а потім ще вдарив морозець, і він затвердішав. Тепер навіть стокілограмовому кабану Толіку не так уже й легко було розтрощити здоровенну заледенілу довбешку... Давно згасли ліхтарі, і містичне сяйво гострого місяця лягало на голову сніговика, тому здавалося, ніби в нього дійсно є обличчя, й те обличчя справді кривиться від болю... Нарешті Толік вгатив зі всієї дурі, і голова снігового божка розкололася надвоє, уламки посипалися на всі боки...

— Він сам гаїтянець,— уточнив Саша після паузи,— тому й дивиться на речі інакше... Така в нього природа.

— Це ж як? — спитав Рома.

— Він виконує замовлення...— продовжив Саша замість відповіді.

— Дорого бере? — діловито поцікавився Толік. Його переповнювала енергія, він аж підстрибував, ляскаючи кийком об долоню і розминаючи плечі, сховані під чорним міліцейським бушлатом.

— Дуже.

Толік зацікавився:

— Так можна замовити йому одне мудило?

— У тебе нема і не буде таких грошей,— відповів Саша.— Він бере лише в бакінських. За власним курсом. У нього свій курс. Він сам його придумав. Іншого курсу він не визнає.

— Згодуй йому Бєса,— процідив Толік.

— А який в нього курс? — зацікавився Рома.

— Дивний. Таїтянський. Боляче.

— А можна замовити, щоб шкури йому не давали?

— Легко. І у повії башка болітиме. Але дешевше імпотенцію наслати.

Саша вже маніпулював зі стаканчиками, розливаючи на лавочці коньяк. І одночасно продовжував:

— Усі замовлення гаїтянець обов’язково виконує. Тільки часу може піти багато. Іноді роки.

Ми випили.

— І які в нього замовлення? — Нестор закурив, розминаючи фільтр товстими пальцями.

— Найцікавіше замовлення в нього зараз,— посміхнувся Саша.— Йому замовили донбасян.