Маґнат - Галина Василівна Москалець

— До корчми треба грошей, — відказав я натомість, хоч хотів сказати інше: у таких місцях легко розв’язуються язики, а зв’язати їх ох як важко. Легше відрубати.

— А хіба пан не отримав завдатку?

Я похитав заперечно головою.

— Добре, я щось придумаю. Нехай вашмосць більше буває надворі, бо ще захорує.

На другий день мені принесли 50 злотих від ясновельможної, як дарунок, а не завдаток. Я волів обійтись без завдатку, щоб усе взяти за один раз, і не думати, де тримати гроші.

Коли я висипав злоті з капшука на стіл, голова мені наповнилась клопотом. Треба й слуг винагородити: Михайла і Павлуся, що опікувалися мною, як вміли, а вміли вони небагато, бо недавно прийшли на службу. Зате хитрощів й підлоти, котрих набираються слуги серед челяді, в них ще не було. Треба мати щось, як поїду в монастир, бо не годиться приходити туди геть з порожніми руками. Не міг вирішити я, як мені віддячитися тому доброму чоловіку з Тернової, що врятував мені життя. Був він чоловіком заможним, навіть дуже, і не пасувало давати йому гроші, хіба подарувати щось до смаку, аби мав про мене добру пам’ять.

І диво — трапилось так, що я стрівся на другий день зі своїм спасителем, про якого оце згадав.

X

На другий день, перед полуднем я збирався вийти з замку до нашої церкви. Сніг перестав і виглянуло сонечко. А тут прибіг Михайло:

— Вашмосць, тут вас питає один чоловік за брамою!

У мене серце тенькнуло: може, вість від сина, або й сам він, почувши про мою хворобу, приїхав, хоч я знав, що навіть птах не прилетів би так швидко із землі волинської в землю добромильську.

— Хто такий, не знаєш?

— Та прошу пана, Яць із Тернової, той багач, що оженив сина зі шляхтянкою Білинською. Просить пана зробити ласку, вийшовши до нього.

— Добре, зараз вийду. Се, Михайле, добрий самарянин, що порятував мене від смерті. А що, не можна сюди його запросити?

— Та він підлого стану, вашмосць, не можна йому в панські покої.

Якби йшлося про когось іншого, а не про Яця із Тернової, то мене б не вкололи оті слова «підлого стану», бо нема в них нічого такого, просто слова, всі так кажуть. Але ясновельможний давав мені читати Миколая Рея з Журавно, якого називав новим Гесіодом. А той учив, що в кожному стані люди є добрі й лихі, щасливі й нещасливі, мудрі й дурні… (АК: Миколай Рей (1505–1569) мав великий вплив на Яна Щасного як письменник і мислитель. Матір’ю Рея була сестра батька Гербурта — Барбара. Миколай Рей вітав прихід Реформації в Річ Посполиту, сприйняв її остаточно й безповоротно. Не мав аж такої великої освіти, але інтуїтивно відчував, що потрібно суспільству. Написав своєрідний моральний кодекс шляхтича у книзі «Żywot człowieka poczciwego», під яким можна підписатися й зараз. Писав Рей живою розмовною польською мовою про речі поважні і неповажні.

Не той шляхетний, хто гербів собі навісив,

А сам насправді є прислужник бісів.

Не той шляхетний, хто пишається дідами,

А має на сумлінні чорні плями.

Шляхетність, мов кришталь, що промениться ясно,

Мов скло прозоре, що блищить прекрасно,

І скарб, і гроші, і всі титули минуться,

А слава й честь навіки зостаються…

     «Про справжнє шляхетство», переклад В. Коптілова

Звідти в Гербурта таке чудове володіння польською мовою і спроби писати живою українською, а не церковнослов’янським суржиком.)

— Добре, Михайле, скажи, що я зараз вийду.

Коли я йшов через затоптане подвір’я, думав, чи впізнаю Яця, бо пам’ятав його наче в тумані. Але очі відразу впізнали того, на кого вказало серце. Трохи осторонь від брами стояв літній спокійний чоловік у кожусі, а коло нього парубок гладив гнідого коня, запряженого в прості, але доброї роботи сани. Старший був Яць, я вже не мав сумніву, коли почув його голос — глибокий бас, що котився як грім. Такий голос пасував би велетню, а не чоловіку середнього зросту. Був він чисто поголений, з довгими вусами і головою, притрушеною раннім снігом старості. Одежу на собі мав міщанську, але було в ній щось невловимо селянське. Не чекаючи, поки він вклониться мені, я підійшов до нього перший і обійняв як рідного брата. В душі загорілось бажання віддячити тому доброму чоловіку достойно і вже після того спокійно дивитися йому в очі. Мені було байдуже, чи хтось нас бачить з двірської шляхти, але я відчув його збентеження й відступив крок назад. Не знаю, чи виявив би я таку сердечність, якби мій благодійник був у вбогому лахмітті, можливо, що сердечність і почуття приязні були б менші.

Яць трохи розгубився, навіть сльози виступили в нього на очах, але відступив, щоб уклонитися, і спитав мене:

— Як здоров’я вашмосці?

— Добре, пане Яцю. Гріх нарікати.

— То я дуже тішуся, що виджу вашмосць в доброму здоров’ї. То є мій наймолодший син Іван, що оженився з панною Білінською, і Бог тиждень тому послав їм дитинку — дівчинку.

— Радий, пане Яцю й пане Іване. Най росте здорова й щаслива дівочка. А ще більше радий я, що ми стрілись, перепрошую, що перший вас не навідав. Мав на се поважні причини.

— Бануємо ми всі за ясновельможним, царство йому небесне! — перехрестився Яць, а за ним я і син Яців.

— Не смію вашмосць тримати тута на холоді. Прийшли-смо просити пана за хресного вітця дитинці. Знаємо, що ви православні, тому просимо зробити нам таку ласку.

— То не ласка, а честь для мене, пане Яцю. З превеликою охотою. Коли хрестини?

— Та післязавтра, в неділю, в тернівській церкві після служби. Я пришлю по вашмосця. Дякуємо красно!

— Нема за що!

«Ну от, Северине, — мовив я сам до себе. — Невинна дитинка освітила тобі дорогу. І то дорогу життя, а не лише смерті. Бо 4 квітня доведеться мені йти дорогою смерті». (АК: на цей день було призначено похорон Яна Щасного Гербурта, на якому пан Северин мав іти в жалобній процесії. Тому й називає її дорогою смерті.) І через те сам чувся приреченим на смерть, бо все, що пов’язане з життям чи смертю, брав близько до серця. Відмовитися від сього не міг. Так само, як і від кумівства, хоча звичай здавався мені дуже дивним. Казав маршалок, що так робили римляни. Ще мав