Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь - Габріель Гарсія Маркес
Вона розмовляла зі мною, як і колись, — зустріла мене як свого далекого родича. На мої запитання відповідала розважливо і з почуттям гумору. Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що ця зріла й дотепна жінка — та сама Анхела, яку я знав ще з дитинства. Найдужче мене здивувало, як дивиться вона на своє життя, видимо, вважаючи цілком нормальним, що склалося воно саме так, а не якось інакше. Через кілька хвилин я вже бачив її не такою постарілою, як у першу мить зустрічі, а майже юною дівчиною зі своїх спогадів, хоч вона й не мала нічого спільного з тією, котру приневолили одружитися з нелюбом у двадцять років. Анхелина мати, стара жінка невизначеного віку, подивилась на мене, як на небажаний привид. Вона відмовилася розмовляти про минуле, і, складаючи цю хроніку, я був змушений задовольнитися кількома фразами, кинутими Пурою Вікаріо в розмовах з моєю матір'ю та ще кількома, які збереглись у моїй пам'яті від тих давніх часів. Вона зробила усе від неї залежне, щоб за життя поховати Анхелу Вікаріо, але та ж таки дочка розбила її наміри, бо ніколи не робила ніякої таємниці зі свого нещастя. Навпаки. Кожному, хто мав бажання слухати, вона розповідала про все з найменшими подробицями. Проте головної таємниці Анхела так ніколи й не прояснила: хто був справжній винуватець завданої їй шкоди, коли й як воно з нею сталося, бо ніхто не вірив, що це вчинив Сантьяго Насар.
Вони належали до двох дуже різних світів. Ніхто ніколи не бачив їх разом у товаристві, а тим паче — удвох. Сантьяго Насар надто високо себе ставив, щоб звернути на неї увагу. «Твоя дурненька кузина», — казав він завжди, коли йому доводилося її згадувати. Окрім того, як ми тоді казали, Сантьяго Насар був «яструб-куролов». Як і його батько, він чигав на здобич сам-один, випускаючи пазурі на кожну непутящу дівчину, що дозрівала в наших краях, проте в селі ніколи не знали за ним іншого зв'язку, крім формальних заручин із Флорою Мітель та божевільного потягу до Марії Алехандріни Сервантес, який мордував його чотирнадцять місяців. Найпоширеніша версія — певне, тому, що в ній було найбільше трутизни, — це ніби Анхела Вікаріо не захотіла виказувати того, кого справді кохала, а тому й назвала ім'я Сантьяго Насара, бо ніколи не сподівалася, що брати осміляться щось йому зробити. Я сам був спробував вирвати в неї цю правду, коли навідав її вдруге, зібравши докупи й упорядкувавши всі свої спостереження, але вона, ледь підвівши погляд від вишивання, розбила мої спроби однією-однісінькою фразою:
— Не марнуй на це часу, кузене, — сказала мені Анхела.
— То був таки він.
Про все інше вона розповіла, не приховуючи нічого, аж до своєї злощасної шлюбної ночі. Розповіла, як подруги навчили її, щоб напоїла чоловіка до непритомності, перед тим як лягати в ліжко, щоб прикинулась куди соромливішою, ніж була насправді, й умовила його погасити світло, щоб зробила собі промивання міцним розчином галунів,
— це, мовляв, певний засіб удати дівочість, — а на простирадло капнула розчином хромистої ртуті, і після цього
можна спокійно розвішувати його наступного ранку в себе на подвір'ї для загального огляду. Лише двох речей не врахували її доброзичливі порадниці: Байярдо Сан Роман був не з тих чоловіків, яких легко можна споїти, а Анхела Вікаріо під своєю тупою забобонністю ховала глибоку порядність. «Я не зробила нічого з того, що мені радили, — розповіла вона в розмові зі мною, — бо чим довше я про це думала, тим більшим свинством воно мені здавалося, і такого свинства я не вчинила б нікому, а тим паче бідоласі, що на своє лихо надумав одружитися зі мною». Отож вона дала роздягти себе в освітленій спальні, не опираючись і навіть не відчуваючи страху, якого стільки натерпілася за своє життя. «Це було неважко, — розповіла мені вона, —бо я приготувалася померти».
Як з'ясувалося згодом, вона розповідала про те своє нещастя без ніякого сорому, бо це допомагало їй забути бодай на мить про інше, куди глибше нещастя, яке пекло їй душу. Ніхто навіть не підозрював, аж поки вона зважилася розповісти про все мені, що Байярдо Сан Роман увійшов у її життя назавжди, відколи повернув її батькам. То було мов наслання. «Коли мати почала мене бити, я раптом згадала його», — розповіла мені Анхела. Їй навіть боліти стало менше, коли вона подумала, що б'ють її через нього. Згадувала вона його, дивуючись сама собі й тоді, коли, схлипуючи, лежала на канапі у вітальні. «Я плакала не від болю, не від того, що зі мною сталося, — розповіла мені Анхела. — Я плакала за ним». Думала вона про нього і згодом, коли мати прикладала їй до обличчя компреси з арніки, і ще більше думала, коли почула гамір на вулиці, потім бамкання дзвонів на церковній дзвіниці, і мати увійшла сказати їй, що тепер вона може заснути, бо найгірше позаду.
Якось їй довелося супроводжувати матір у Ріочачу, на огляд до лікаря-окуліста, і дорогою вона мала досить часу, щоб думати про Байярдо Сан Романа, не плекаючи, проте, жодних ілюзій. Повертаючись додому, вони зайшли до готелю «Порт», хазяїн якого був їм знайомий, і Пура Вікаріо попросила в буфеті склянку води. Мати якраз пила воду, стоячи спиною до дочки, коли та побачила свою мрію багаторазово відбиту в дзеркалах холу. Затамувавши подих, Анхела Вікаріо повернула голову і побачила, як Байярдо Сан Роман проминув її не помітивши і вийшов з готелю. Тоді вона знов поглянула на матір — серце її розривалось від горя. Пура Вікаріо щойно допила воду, поставила склянку, втерла губи рукавом і всміхнулася дочці від прилавка крізь свої нові окуляри. І в тій усмішці уперше від свого народження Анхела Вікаріо побачила справжнє обличчя матері — обличчя нещасної жінки, яка вірно служить культу своїх вад. «Погань», —
