Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
Ті, що знали Федора Блискавку як бравого козарлюгу, здогадувалися, що вернувся він не з порожніми руками. Бо й справді, при кожнім розрахунку з шинкаркою чи з бандуристами він виймав з кишені цілу пригорщу дукатів, а польськими золотими тільки що не шпурляв по вулицях. Дивлячись на його золото, палали очима шинкарі й крамарі, а, дивлячись на нього самого, палали щоками дівчата й молодиці. Та й було чого: високий зріст, молодецька постава, чорні вуса, які він гордо покручував, його молодість, врода й завзятість хоч би й кому могли голову закрутити. Чи ж дивина, що молоді киянки позирали на нього з привітною усмішкою і що кожна з них тішилася, коли він перекидався з нею слівцем.
Перекупки на Печерську й на Подолі знали його всі, від першої до останньої, із задоволеним виглядом переморгувались між собою, коли, бувало, їде він базаром. Чекали вони цього, як вороння крові, бо Федір Блискавка через своє козацьке молодецтво перекидав у них ятки з книшами, соложениками або сливами і ганяв на всі сторони кавуни й дині, а потім платив за все утроє.
— А де ж то наш завзятий подівся, що не видно його? — казала одна подільська перекупка до своєї сусідки. — Без нього і торг не в торг: сидиш, сидиш, а й десятої частки за цілий день не заробиш того, чим від нього за одну мить поживишся.
— Чи до того йому! — відповідала сусідка. — Він оце тепереньки біля Катрусі Ланцюгівни. Як із нею спізнався, то й базарів одцурався.
— А чим тота Ланцюгівна йому не пара? — втрутилася в розмову і третя перекупка: — Дівчина як маків цвіт; поглянеш — то хоч не хоч, а таки скажеш: красуня! Волосся як смола, чорні брови, карі очі, і зростом, і статурою взяла; одна її усмішка парубків із глузду зводить. Та й матінка її — жінка не бідна; скупа, щоправда, стара ґава! Зате грошенят у неї стільки, що хоч лопатою греби.
— Воно ніби й так, — підхопила перша, — одначе про стару Ланцюжиху лиха слава йде. Всі кажуть, — свят, свят! — начебто вона відьма.
— Чувала і я таке, кумасю, — зауважила друга. — Сусіда Панчоха колись і сам бачив, як стара Ланцюжиха вилетіла з димаря і подалася, видно, на сабаш.
— Овва, чого тільки про неї не розповідають! — перебила її перша. — Ось у Петра Дзюбенка стратила вона корову, у Юрчевських отруїла собак за те, що одна з них була ярчуком і пізнавала відьму нюхом. А з Ничипорем Проталієм, посварившися за город, зробила таке, що не доведи господи й чути.
— Що, що таке? — вигукнули дві інші перекупки.
— Ну, та вже що буде, а як до слова прийшлося, то тра вповісти. Стара Ланцюжиха попсувала Ничипорову доньку так, що хоч кинь. Тепер бідна Докійка то нявчить кішкою і на стіну дереться, то гавкає собакою і щирить зуби, а то скрегоче сорокою і стриба на одній нозі…
— Досить вам торохтіти, пустобрехи! — перебила їх одна стара перекупка, зиркаючи такими очима, які бувають у лихої собаки. — Лучче б ото про себе теревенили, а не про інших. У вас усі господині з маєтком — відьми; а на свої хвости й не озираєтесь.
Перекупки несамохіть аж скрикнули на тії слова старої, але відразу ж замовкли, бо остерігалися з нею сваритися: про неї теж говорено, що й вона належала до кагалу київських відьом.
Знайшлись, одначе, добрі люди, котрі хотіли застерегти Федора Блискавку від шлюбу на Катрусі Ланцюгівні; та молодий козак сміявся їм у вічі, навіть не збираючись відступити від Катрусі. І як же було повірити чужим обмовам? Миле дівча дивилося на нього так невинно, так любо, усміхалось йому так медово, що хоч би й цілий Київ зібрався на майдані біля Лева й заприсяг на тім, що маті! її достоту відьма, — і тоді б Федір віри не йняв.
Таки привів молоду господиню у свою хату, а стара Ланцюжиха зосталася одна, відмовившись від запрошення зятя перейти жити до нього; відповіла, що їй зі старими своїми звичками не вжитися з молодими людьми. Федір Блискавка не міг натішитися, дивлячись на милу дружину свою, не міг нахвалитися нею. І гарячі пестощі, і палкі поцілунки, і догідливість її чоловікові свому — все було до душі нашому козакові. Дивним здавалось йому лише те, що дружина під час найсолодших хвилин подружньої ніжності іноді зненацька ставала сумною, важко зітхала і навіть сльози набігали їй на очі; а то, було, помічав такий погляд її великих карих очей, що у нього несамохіть мурашки по спині пробігали. Особливо це помітно було, коли місяць на ущербі.
Тоді дружина похмурніла, відповідала коротко й неохоче, і, здавалось, якась туга гризе її серце. Такої пори усе їй було не до шмиги: і пестощі чоловіка, і жарти його друзів, і господарські турботи; так, наче б і світ божий став для неї тісним, наче б рвалася вона кудись, хоч і з відразою, пересилюючи себе й підкорюючись якомусь непереборному потягові. Деколи було помітно, що вона хоче в чомусь відкритися чоловікові; та кожного разу важка таємниця залягала у її грудях, душила — і тільки смертельна блідість, потоки сліз і трепет всього тіла відкривали чоловікові, що тут не все гаразд. Цей стан так само раптово й зникав — Катруся, враз ізвладавши з собою, оживала, починала сміятися, гратися, як дитина, і ластитися до чоловіка ще палкіше; потім його запевняла,
